Залізнична ст. Путивль

Залізнична ст. Путивль
Світлина Якова Фесика

понедельник, 11 декабря 2017 г.

Вольнівська ЦПШ

У "Курських єпархіальних відомостях" міститься коротка замітка про церковно-парафіяльну школу, освячену 1 жовтня 1898 року при Вольнівській Вознесенській кам"яній церкві у селі Бурині. У ній говориться, що "будівля школи дерев"яна, обкладена цеглою, покрита бляхою площею 36х16 арш. 


У школі мається дві великі зали - класні кімнати, дві квартири для вчителів, кімната для бібліотеки, коридор з роздягальнею.


Фасад шкільної будівлі, по якому розташовані класні кімнати, виходить на південь. Будівництво школи обійшлося у 5000 рублів, які були виділені громадою завдяки впливу земського начальника Володимира Володимировича Павлова".


Як бачимо, наступного 2018 року будівлі Вольнівської ЦПШ, яка нині входить до 2-ї міської школи, виповниться 120 років.


Джерело: "Курські єпархіальні відомості" №45 за 1898 рік, сс.652-54.
Підготував Олександр Капітоненко
Світлина автора

пятница, 8 декабря 2017 г.

З історії перейменування та перепідпорядкування
поселень Буринщини 1918 року

У Державному архіві Сумської області зберігаються цікаві відомості про зміни у підпорядкуванні та перейменуванні деяких населених пунктів окремих волостей колишнього Путивльського повіту Курської губернії, до складу якого на той час входила частина теперішнього Буринського району. Вони у чомусь перекликаються з сучасними проблемами адміністративно-територіальних реформ.

***
Заслухано клопотання уповноважених Жуківського товариства Соколенка, Терещенка та Нікітіна щодо відкриття волості у с. Жуківці з приєднанням до неї деревні Суховерхівки та Дмитривки. [Уповноважені] пояснили, що це давнє бажання Жуківського товариства, які вони тепер і хочуть здійснити та прохають задовольнити їх клопотання. Полозов пропонує відтермінувати рішення цього питання ще на один. Доки не буде вирішене земельне питання.

Лук’яненко запропонував делегатам обгрунтувати підстави, за якими вони бажають відділитися від Велико-Неплюївської волості та створити волость у Жуківці. Нікітін запропонував задовольнити клопотання, позаяк селяни з Жуківки бажають самовизначитися та мають для того підстави. Гласний Геращенко запропонував відхилити це клопотання, позаяк вже була постанова Земського зібрання про те, щоб розділення волостей не здійснювалося до 1919 року. Зібрання більшістю голосів при 2-х утриманих постановило клопотання селян поселень Жуківки та Суховерхівки відхилити.

На зібранні також було заслухано клопотання Гамаліївського товариства про перевід Велико-Неплюєвської волості до села Гамаліївки. Представник Гамалівського товариства, підтримуючи клопотання, заявив, що Гамаліївка – центральне поселення волості і всім населеним пунктам буде зручніше, окрім Малого-Неплюєвого, яке віддалиться на одну версту.

Гласний Лук’яненко визнав клопотання як таке, що не підлягає задоволенню за формальними підставами, позаяк відсутня згода про це інших поселень волості і тому він запропонував передати це клопотання на попереднє обговорення Велико-Неплюївського волосного земства. Зібрання одноголосно ухвалило передати цю справу Велико-Неплюївському волосному земству для попереднього обговорення.

Щодо клопотання громадян деревні Василівки про відрахування їх зі складу Миколаївської волості та зарахування до Черепівської гласний Архангельський запропонував не обговорювати це клопотання, позаяк уже відбулася ухвала про те, щоб ці клопотання подавалися лише до 1-го вересня. Пропозицію його було прийнято.

(Журнал засідань 1-го демократичного Путивльського земського зібрання від 5-8.02.1918 року)

***
Заслухано клопотання уповноважених від жителів с.Клепали, деревень Ігорівки, Карпилівки, Ново-Олександрівки, Нової та Старої Чаші, Михайлівки про відокремлення цих поселень від Глушецького волосного земства та відкриття волосного земства у с. Клепалах, яке б складалося ціх населених пунктів. До заяв додані протоколи зборів жителів вищезазначених поселень, в яких вони висловили бажання створити в с. Клепалах волосне земство та відокремитися від Глущецької волості. Мотивом відокремлення слугувала спільність інтересів ціх поселень та негаразди у Глушецькому волосному земстві, де на засідання Земського зібрання приходять місцеві жителі та заважають працювати, а 30 грудня стосовно гласних Типухова та Швачкіна навіть було вчинено насилля. Представники від цих поселень були допущені з правом дорадчого голосу.

Заслухана подана гласним Макаренком виписка з постанови громадян с. Черепівки та деревні Мар’ївки від 31.12.1917 р. щодо перейменування села Черепівки в село Ново-Воскресенське і ухвалено клопотання це задовольнити, переменувавши с. Черепівку на с. Ново-Вознесенське.

***
Заслухане також повідомлення Велико-Неплюївського волосного земства про те, що зібранням, яке відбулося 2.01. 1918 року, перейменовані назви сел з прізвищами поміщиків: село Велике-Неплюєве на село Успенське; село Гамаліївка на село Воскресенське; село Мале-Неплюєве на село Воздвиженське [Вознесенське?] з проханням здійснити відповідне розпорядження. Повітове зібрання ухвалило постанову Велико-Неплюївського волосного земського зібрання про перейменування сіл.

На мапі Шуберта села колишнього Путивльського повіту Велике і Мале Неплюєве та
Гамаліївка, перейменовані відповідно 1918 року на Успенку, Вознесенку
та Воскресенку.


Джерело: журнал засідань чергового 1-го демократичного Путивльського повітового зібрання від 13.01.1918 року.
.
/ДАСО, фонд Р-2564, опис 1, справа 1, сс.68-69/

Підготував Олександр Капітоненко


среда, 6 декабря 2017 г.

Гірке відлуння Голодомору

Під час дослідження фактів проявів Голодомору 1932-33 рр. на Буринщині у фондах Державного архіву Сумської області було знайдено такий документ:

Протокол №12
чергового засідання бюро партколективу Буринського рафінадного заводу
 від 31 жовтня 1932 року

Порядок денний:

1)загрозливе становище з транспортуванням буряків;
2)загрозливе становище з доставкою цукру-піску на рафінадний завод;
3)поточні справи.
…………………………………………………………………………………………………………

п.3

Слухали:  інформацію тов. Ерліхмана про те, що у ямі у Михайла Овчинникова знайшли 4 мішки зерна та ще в сараї один мішок [збіжжя] вагою 2-3 пуди. Це питання політичної ваги: у той час, коли ми скрізь говоримо про виконання хлібозаготівлі у нас під боком приховують хліб і про це знає весь завод.




Ухвалили: доручити тов. Галицькому переговорити з тов. Овчинниковим про його звільнення з заводу, позаяк  Овчинников цім вчинком скомпрометував себе.
Написати до рафінадного тресту про його відкликання.

Секретар парторганізації рафінарні                                                Ерліхман

 (Джерело: ДАСО, фонд 394, опис 1, справа 33, с. 44/зворот).

  Руїни Буринської цукроварні (2017 р.)

Буринська цукроварня. 

Мал. Людмили Капітоненко


 Академік Михайло Михайлович Овчинников


Вдалося розшукати інформацію, що його син Овчинников Михайло Михайлович, який, можливо, і вижив завдяки прихованого батьком зерна, нині  доктор технічних наук, професор,  академік РАЕН, кавалер ордена «За заслуги перед Вітчизною» ІІ ступеня, жив до останнього часу у Санкт-Петербурзі.
А народився він 5 листопада 1930 року у м. Буринь Сумської області, де його батьки працювали на цукрозаводі і під час Голодомору вимушені були виїхати до Росії після випадку з викриттям факту приховування збіжжя, який набув розголосу на виробництві.  
Михайло Михайлович 1954 року закінчив Ленінградську лісотехнічну академію і залишився працювати у виші на викладацькій та науковій роботі.  До останнього часу обіймав посади проректора з учбової роботи, декана лісоінженерного факультету,  завідувача кафедри водного транспорту лісу та гідравліки Санкт-Петербурзької  лісотехнічної академії.
Він, ймовірно, і не відає, що в Сумському держархіві зберігся такий прикметний документ періоду Голодомору 1932-33 років на Буринщині, де він народився і пережив лихо дитиною.

Підготував Олександр Капітоненко


пятница, 10 ноября 2017 г.

Буринь: колективізація, розкуркулення, голодомор

(Спогади Василя Артемовича Романенка)


У фондах Буринського районного краєзнавчого музею зберігається книга-меморіал «Голод – 33» (автори-упорядники Коваленко Л.Б. та Маняк В.А.), яка побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник» ще 1991 року.
У цьому виданні оприлюднені спогади очевидців штучного голоду в Україні 1932-33 років. Серед їх авторів – уродженець Бурині, нині вже покійний ветеран війни та праці Василь Артемович Романенко (12.01.1919 – 25.02.1998), який і подарував цю книгу музейному закладу, про що свідчить дарчий надпис: «Дарую цю книгу Буринському районному народному музею. Мої спогади на 561-й сторінці. Романенко В.А., 1.09.1993 року».
До видання долучено лист тодішнього директора видавництва «РП» В. Скомаровського до Василя Артемовича, з якого випливає, що книга була надіслана йому 4.05.1993 р. з виставкового фонду.

***

Я народився в бідній селянській сім’ї . У 1933 року мені вже було 14-ть. В ті роки я був активним піонером [про це свідчить лист юного Васі Романенка  до відомого письменника Максима Горького – О.К.], і те нове, що відбувалося на наших очах, глибоко входило в мою душу.
Суцільна колективізація та ліквідація куркуля як класу у Бурині розпочалася наприкінці 1929 року. Головними агітаторами та організаторами колективізації тоді були молоді комуністи Григорій Роговий, Іван Аніщенко, брати Федот та Іван Краснодіди, Тетяна Кравцова, Федір Солодовник та інші.
Вони були прості селяни-бідняки, політично безграмотні. Та й загальна освіта у них була не вища початкової школи. Проте вони безмежно вірили в ідеї Й. Сталіна. І вони, звичайно, всіма силами старалися всіх жителів села (крім куркулів) загнати в артіль. (Тоді об’єднання селян називали артіль, а не колгосп).
Цілу зиму 1929-30 рр. з вечора і майже до ранку у великій на дві половини хаті чоботаря Прокопа Жахалова проходили збори селян, де представники району та наші активісти до хрипоти агітували їх вступати в члени артілі, малюючи красиве життя в колективі. Але більшість селян вагалася вступати до артілі. Що не кажіть, але то було нове, незвідане життя. Селянин споконвіку звик до вільного самостійного господарювання, ні від кого не залежачи. Любив свою худобу, свій дім та те, що в домі і господарстві. А тут віддай його комусь. «А гуртове – як чортове», - така ходила на той час примовка.
Прокіп Жахалов був добрим чоботарем. Однієї ноги до коліна у нього не було, то ходив на колодці. Невисокий на зріст, худющий, з крикливим характером. На противагу йому його повнотіла дружина Мотря була дуже спокійної вдачі. На її руках було дев’ятеро дітей і всім вона давала раду.
Ми, школярі, кожного вечора також бігали до Жахалових у велику хату послухати, що відбувалося на тих зборах. І дуже дивно було, як тітка Мотря   та її діти витримували той гамір, що тривав майже всю ніч у хаті. Там було важко дихати від тютюнового диму. Навіть гасова лампа не витримувала і часто гасла. Тоді навстіж відкривали хатні двері, щоб напустити свіжого повітря. А діти в цей час спали на печі. Звикли, напевно.
Жінки на такі збори не ходили, але нетерпінням чекали на повернення своїх чоловіків з новинами. Ми ж старалися раніше за батьків прибігти додому, розповісти матерям, що бачили та чого наслухалися.
До весни 1930 року після тих бурхливих зборів,  у суперечках селян з представниками влади і майже у примусовому порядку у Бурині все-таки були організовані сім артілей: ім. Постишева, ім. Паризької комуни, ім. Молотова, ім. Шевченка, «Більшовик», «Друга більшовицька червона весна» та «Червоний прапор». Згодом ці артілі було перетворено в три колгоспи, а потім ї їх трансформували у три відділки радгоспу Буринського цукрокомбінату: «Україна», «Улянівка» та ім. Паризької комуни.
На той час артілі були невеликими. До них входили селяни однієї чи двох вулиць. Наша довга вулиця називалася Великим хутором. Селяни, які жили на ній, об’єдналися в артіль «Друга більшовицька червона весна». Проте були й такі бідняки та середняки, які нізащо не бажали вступати до артілі. Так, недалечко від нас жив Максим Зьоменко, по-вуличному Гресій. Це був бідняк з бідняків. Мав шестеро дітей, а в господарстві стара шкапа та дерев’яний візок. І що йому не робили, він навідріз відмовлявся вступати до артілі. Накладали на нього непосильні податки, розпродували хліб, майно, а він не здавався. Його вже дружина та діти прохали:
-         - Запишися, батьку, в артіль, а то ми зостанемося старцями.
-         - Не піду в рабство і вас не пущу, - така була його відповідь.
Так і не вступив до артілі Максим, а пішов працювати в райзаготконтору. Їздив по селах на коні, запряженому у віз, збирав різне ганчір’я, макулатуру та іншу вторинну сировину.
Наша родина однією з перших вступила до артілі. Правда, мати плакала дуже. Була вона зовсім неписьменна, з бідної сім’ї, дуже роботяща, добросовісна й справедлива,  тихої вдачі. А батько був балтійський матрос з Кронштадту, бачив і бачив виступ Леніна у 1917 році. Слухати більше нічого не бажав – лише вступати до артілі! Він та і ми, дорослі діти, обома руками голосували за колективізацію.
У нашій артілі було три кронштадці – Юхим Василенко, який був першим комірником в артілі, мій батько Артем Романенко – перший бригадир-рільник та Семен Колісник – будівельник.
У 1929 році у нашій сім’ї було п’ятеро дітей: я найстарший, три сестри та найменший брат Микола, який народився того ж року. Ще 1927 року батько був відділений від свого батька, а мого діда Никона Степановича Романенка, у якого було п’ятеро синів: Василь, Іван, Артем, Григорій та Михайло. Дідівська садиба була на вул. Дубіївці [нині вул. Шевченка, буд. 11]. Нам було наділено старого коня та дерево з верби на будівництво хати, яку ми з горем побудували до осені 1929 року.
Свого коника Гнідка ми усуспільнили в артіль 1930 року, за ним вся сім’я гірко плакала. Через рік він в артілі з голоду загинув. Здали також до артілі понад 300 кг вівса та копицю вівсяної соломи. Більше ми нічого не мали.
На той час артільних будівель ще не було, то усуспільнених коней розмістили в сараях членів артілі по 5-10 голів, реманент – у повітках, сіно та солому – у клунях, а зерно – у коморах. Контору за трудодні розмістили у самотньої жінки Насті Анохіної. Артільним коням, щоб вони відрізнялися від коней одноосібників, повідрізали хвости та гриви.
У перші дні усуспільнених коней та реманент люди викрадали у нічний час. Однак міліція все це знаходила і повертала. Селяни ніяк не могли звикнути до артільного життя, сподіваючись, що це все тимчасове, артіль розбіжиться і все буде по-старому. Різних пліток та чуток ходило між людьми чимало. Тоді ж, 1930 року, розпочалося розкуркулення.
Старожили знають, що південніше Бурині колись було господарство багатія Михайла Голодного – хутір Голодний. Було у нього близько 300 га землі, декілька коней, корова, овечки, свині, птиця, пасіка у фруктовому садку, ставок з рибою, вітряк, сінокоси на болоті та в яру на корм худобі.
На свята М.Голодний проїздив по нашій вулиці на бричці до вольнівської Вознесенської церкви зі своєю дружиною Пелагеєю. Було у них троє дорослих дітей: Петро, Ганна та Олена. Звичайно, вони всі працювали у своєму господарстві, але для обробітку цукрових буряків, на період сінокосу та жнив Голодний наймав людей у Бурині.
Під час колективізації пан Михайло був розкуркулений і все його господарство передано нашій артілі, а він з родиною був висланий за межі України. Через пару років від хутора Голодного лише місце залишилося. Все було розтягнуто або знищено.
На сусідній вулиці жив булочник Олексій Жахалов. Було у нього дев’ятеро дітей. Його також розкуркулили і з сім’єю вислали за межі УРСР. За короткий час від його будівель і сліду не залишилося.
У великому будинку розкуркуленого М. Зьоменка [нині на вул. Гая Головенського] довго розміщувалася школа, а господарство розкуркуленого Хомина передали артілі ім. Паризької комуни. Там потім була контора, конюшні, комори для зерна.
Господарство розкуркуленого Анохіна передали артілі «Більшовик». Подібна доля випала й на інші маєтки куркулів.
Були у Бурині дві церкви. Одна дерев’яна, стара, а друга нова, побудована з цегли, дуже красива. У 1930-х роках обидві церкви були закриті і згодом зруйновані. Але такі заходи не зменшили числа віруючих.  Вони найняли у одинокої жінки будинок [на вул. Слобідці], повісили поряд на дереві невеличкий дзвін і проводили там свої релігійні обряди. А от пам’ятки архітектури, створені золотими руками, слід було б зберегти. То були великі помилки нашого керівництва.
Заходи органів влади з розкуркулення та розпродажу конфіскованого майна  за несплату податків привели до знищення великої кількості худоби, зерна, фуражу, реманенту. А внаслідок цього різко погіршилося становище селян як в артілі, так і у особистому господарстві, збіднів ринок та магазини. Від нестачі кормів гинула худоба, а від нестачі посівного матеріалу не вся земля була засіяна. Але план поставок був суворий і його треба було виконувати.
На зароблені трудодні як в перший 1930 рік артільного господарювання, так і в 1931 році члени артілі майже нічого не  одержали. Це примусило людей займатися крадіжками артільного майна, а дехто навіть вийшов з артілі й пішов шукати прожитку на стороні.
Між селянами почався розбрат. Більш заможні селяни, які не бажали вступати до артілі, називали бідняків голодранцями та ледарями, нездібними господарювати. Ті ж, у свою чергу, називали противників артільного життя глитаями та ворогами радянської влади. Навіть між їхніми дітьми існувала ворожнеча.
Тепер же члени артілі опинилися в скруті, а ті, які не прийняли колективного життя і пішли працювати в інші підприємства та організації, звичайно, були у кращому становищі. Вони докоряли артільцям: «А що, спробували колективного життя? Так вам, дурням, і треба!».
Держава ж робила своє. Викачувала, майже задарма, під мітлу, артільний хліб. Це був початок диктаторського свавілля Сталіна та його знущання над українським народом. Ніяк не було зрозуміло, чому Україна, яка споконвіку була житницею в Російській імперії і в Радянському Союзі з її кращими у світі чорноземами стала вирощувати низькі врожаї. Це був наслідок сталінської аграрної політики, яка привела до великого голоду в Україні у 1932-33 рр. Голод у нас розпочався ще на початку 1933 року. Люди вже поїли все, що було у своєму господарстві: птицю, кролів, свиней, телят, овець, кіз – все, крім корів. Бо корова, то молоко, то спасіння. Корів, як голодно не було, старалися зберегти.
Замість хліба їли гречану та просяну полову, приносили сухий жом з цукрозаводу, варили і їли. Поїли собак, котів. Їли зелених жаб. А коли у травні стало тепло, діставали мушлі з заводського ставка. Навесні люди почали пухнути. У них ноги були неначе налиті водою і світилися наскрізь. Та й усе тіло було таке. Страшно було дивитися на таких людей. Потім буринці почали помирати.
Щоб зберегти сім’ю від голодної смерті, було вирішено найнятися мені пасти людських корів за молоко. Адже мені вже йшов п’ятнадцятий рік. Тоді за випас однієї корови пастух отримував через день глек молока, та на пасовище одну півлітрову пляшку до обіду і таку ж після обіду. Я взяв пасти три корови і таким чином наша сім’я вижила.
Голодна ж смерть кругом косила людей немилосердно. У безногого чоботаря Прокопа Жахалова, про якого я вже розповідав, голодний 1933 рік забрав із життя дев’ять душ сім’ї з одинадцяти. Чудом вижив старший син Тиміш та старша донька Манька, яка працювала у радгоспі. Всі дев’ять членів родини поховані у своєму садку без трун, були покладені на стару солому і прикриті ж соломою та закидані землею. Була родина – і не стало родини.
Пасли ми корів з однокласником Романом Жахаловим. У них по сусідству жила сім’я Гуриненкових: дід, баба та їх горбата донька, стара дівка Вірка. Одного разу, коли ми пригнали корів на обід, Роман позвав мене поховати у садку бабу Гуриненчиху, яка того дня померла з голоду. У хаті, опухлі від голоду лежали на ліжках, вважай безнадійні, дід та Вірка.
Викопали ми в їхньому садку яму трохи глибшу метра, підкопали під бік печеру, а навпроти другу печеру, щоб потім поховати всіх трьох у одну яму. Бо копати яму на кожного окремо у нас не вистачало сил. Поклали бабу на ноші (а вона ж легенька, як пір’їна - самі кістки, обтягнуті шкірою), прив’язали однією вірьовкою за ноги, а другою під руки за спину. Опустили в яму і поклали мертве бабине тіло під один бік ями в печеру на солому і накрили соломою. Однак землею не прикидали, бо знали, що і дід і Вірка за день-два також помруть.
На другий день після баби померла Вірка. Ми її поховали у другу печеру проти матері на соломі і вкрили соломою. А через день помер і дід. Ніхто не був присутнім на похоронах, окрім нас з Романом. Ніхто не плакав і не поминав покійних. Забили з Романом двері спорожнілої хати Гуриненкових, тепер нікому не потрібної, як і багато таких навкруги.
На одній вулиці з нами жила сім’я Сергія Єгоровича Новаченка. Із своєю дружиною Олександрою вони мали четверо дітей. Коли почався голод, сім’я виїхала до Сибіру у Омську область, де жила сестра їхньої матері. Там про голод [в Україні] ніхто й не знав.  А у школі діти – як діти.
-         Чому ваша родина приїхала з України до Сибіру?, - запитали однокласники старшого хлопця Анатолія.
-         Бо в Україні великий голод, - правдиво відповідав Толик.
Про це стало відомо директорові школи він негайно викликав батьків Анатолія до себе й попередив їх, що коли вони не бажають мати справи з «органами», хай заткнуть роти своїм дітям, щоб не розпускали пліток про якийсь ніби голод в Україні. Голоду апріорі не може бути, бо країною керує мудрий вождь і учитель Й. Сталін.
У 1936 році родина Новаченків повернулася з Сибіру до Бурині і поселилася жити в порожній хаті померлих Гуриненків.
Помироли люди і тоді, коли жито в колосках стало достигати. Голодні кинулися на колоски, вилущували зерно і тут же ковтали його. А шлунки та кишки від голоду висохли, і люди вмирали у муках.
Відразу за крайніми хатами нашої вулиці була плантація цукрових буряків, яку треба було обробляти. І все це була ручна праця, праця всім відомою сапою, яка ще й нині на селі є головним знаряддям. На цій роботі в основному працювали жінки, 25 – 30 жінок щодня. А щоб підтримувати їх хоча б невелику працездатність, їм на обід у полі куховарка тітка Явдоха варила у тридцяти літровому чавунному казані галушки з вівсяної муки вагою по сто грамів на кожну особу.
Кожного ранку по записці обліковця (скільки вийшло душ на просапку буряків) тітка Явдоха отримувала у коморі муку, запрягала коня у віз, брала дрова та їхала у поле варити галушки. Треба зазначити, що галушки варили лише тим, хто працював на обробітку буряків. Хто працював у кузні, столярці, теслярні та на інших підсобних роботах, галушки не одержував.
Того року ковалем у кузні працював дядько Іван – тиха, спокійна на вдачу людина. Мав він шестеро дітей, яких безмежно любив, як і діти його. Він був, як кажуть, майстер на всі руки: ремонтував вози, реманент, кував коней, робив сапи, кочерги, ні в чому не відмовляв односельцям.
Одного разу дядько Іван звернувся з проханням до голови артілі дозволити йому працювати до обіду в полі на просапці буряків, а після обіду - у кузні.
Головним аргументом його була та злощасна стограмова галушка, бо всі 24 години на добу його мучив голод.
Коли тітка Явдоха покликала всіх на обід, прийшов і дядько Іван, бо і на нього була виділена порція – галушка у казані. І вийшло так, що дядько Іван опинився у черзі останнім. Тітка Явдоха великим дерев’яним черпаком діставала з казана гарячу галушку і подавала жінкам у чистий папір або хустинку. Дядько Іван з великим хвилюванням спостерігав за черпаком тітки Явдохи. Йому ввижалося, що доки дійде його черга, галушок не вистачить. А у нього від голоду аж у голові паморочилося. Він не пам’ятав, яка невідома сила підштовхнула його і як він опинився біля тітки Явдохи і,  порушивши чергу, вихопив гарячу галушку з черпака, впав на спину та почав запихати до рота обома руками паруючу їжу, боячись, що на нього зараз накинуться віднімати її…
Жінки мовчали, а дядько Іван, проковтнувши галушку, втомлено підвівся як після пропасниці, повернувся до людей зі сльозами на очах, три рази низько вклонився і тихо мовив: «Простіть мене, люди добрі, за мій вчинок…». Розвернувся і пішов, низько похиливши голову, у село. Того ж дня голова дізнався про випадок у полі  та наказав комірникові щодня видавати дядькові  Іванові по 200 грамів муки.
Як тепер стало відомо, коли у 1932-33 роках український народ помирав з голоду, Сталін щедро торгував нашим хлібом за кордоном. Беззастережно направляв його  до гітлерівської Німеччини до самого початку агресії нацистських головорізів на нашу Батьківщину.
Хто пережив той трагічний голодний 1933 рік, той не може без болю згадувати минуле. Хто пережив той голод, напевне, ніколи не кине жодної крихти святого хліба на землю.

Підготував до публікації
Олександр Капітоненко


вторник, 4 апреля 2017 г.

Родом с Бурыни


Родом с Бурыни

Коноплин-Горный (Конопленко) Иван Степанович



Картинки по запросу коноплин и с фото

20 октября 1894 - 17 сентября 1953

прозаик, поэт, критик, драматург, публицист, кадровый военный, эмигрант,
советский разведчик, военный преступник

Родился 20 октября 1894 года в селе Бурынь Путивльского уезда Курской губернии (ныне город, центр Бурынского района в Сумской области Украины).
Учился в Сумском кадетском корпусе, Харьковском реальном и Чугуевском военном училищах. Служил офицером в Казанском военном округе и 32-ом Кременчугском пехотном полку в Варшаве.
Участвовал в Первой мировой войне и Гражданской войне в рядах 4-го Черноморского полка войска С. Петлюры на Украине (на большевистском и польском фронтах) и в составе Западной добровольческой армии П. Бермондта-Авалова в Латвии, имел звание «штабс-капитан», был ранен.
С 1922 года жил с женой, поэтессой Эмилией Кальманович, в эмиграции в Эйхвальде (пригороде Берлина), Германия. Работал генеральным представителем рижского издательства «Литература» в Германии. Состоял членом эмигрантского Союза русских писателей и журналистов и Союза офицеров. Сотрудничал с редакциями газеты «Руль» и журнала «Сполохи». Выпустил с супругой сборник стихов, рассказов и сказок для малюток «Цветные камушки» (1922).
По свидетельcтвам современников З. Арбатова и В. Набокова И. С. Коноплин якобы был агентом ОГПУ-НКВД. Пытался завербовать секретаршу газеты «Руль» Н. Давыдову, предложив ей за денежное вознаграждение передавать ему дважды в неделю письменные доклады о материалах, поступающих в редакцию для «Архива русской революции». В 1930 году исключен из Союза русских писателей и журналистов и Офицерского союза за сотрудничество с советскими спецслужбами. Об опыте своего сотрудничества с разведорганами написал роман «Железное кольцо», изданный в Риге.
По данным Московского окружного военного суда, СВР РФ по запросу МОВС проанализировала архивное дело И. С. Коноплина и в своём № К-655 от 12.03.2010 г. сообщила, что "постановлением Президиума ЦИК СССР Коноплин-Горный Иван Степанович был принят в советское гражданство (протокол 18/9 от 07 сентября 1927 г.). В ноябре 1933 г. 50-м отделением милиции г. Москвы были оформлены паспорта на Коноплина-Горного Ивана Степановича и его жену Коноплину-Горную Эрну Эльзу".
После провала в Германии Коноплин И. С. под другими фамилиями (Рудольф Шак и Йоганн Карл Горный) находился в Швейцарии, Иране, Турции и Греции. В Афинах вступил в интимную связь с секретаршей премьер-министра Иоанниса Метакса (1871 — 1941) — греческого генерала, фактически диктатора Греции с 1936 г. до смерти. Получал от неё секретную информацию и передал её в СССР, но вскоре был ею выдан греческим властям как иностранный шпион. Был осуждён за шпионскую деятельность в 1937 г. греческим судом и отбывал наказание до 1941 г. Освобождён из заключения немецким оккупационным режимом, видимо, за согласие сотрудничать с немецкой тайной военно-полевой полицией. Устроился на работу переводчиком на базу морских трофеев в порту Пирей, но вскоре был уволен за превышение служебных полномочий и выслан немцами на о. Крит. Там занимался торговлей оливковым маслом и парфюмерией в г. Ретимно. Возвратившись в Афины, работал переводчиком в дирекции игорного бизнеса, посещал дорогие бары и рестораны, где общался с высокопоставленными особами. Коноплин И. С. якобы был причастен к карательной операции против 10 греков-антифашистов. В 1943 г он с женой возвратился в Германию, где ему власти выделили квартиру. Проживал в Берлине до момента ареста советской контрразведкой.
Коноплин И. С. 19 мая 1948 года был арестован оперсектором Советской военной администрации г. Берлин как «нацистский пособник» (якобы во время Второй мировой войны работал переводчиком при допросах греческих антифашистов) и «сотрудник немецкой и британской спецслужб». Во время обыска на его квартире на Шадовштрассе, 12 в берлинском районе Митте были изъяты рукописи романа "Парламент духа" и драмы "Греческие ночи", а также письмо Сталину на 10 листах и телеграмма из г. Куйбышева. На период следствия был помещен в берлинскую Лихтенбергскую тюрьму. По данным СВР РФ, "26 марта 1949 г. для подтверждения личности и гражданства Коноплина копия документа о принятии его в советское гражданство и паспорт были направлены заместителю начальника 2-го Главного Управления МГБ СССР генерал-лейтенанту Райхману Л. Ф. при №13/8127. Генерал-лейтенант Райхман Леонид Федорович (Ефимович) /1908-1990/ активно участвовал в фальсификации дел, применял пытки и избиения подследственных. По словам следователя, который вёл его дело после ареста в 1951 г. в числе приближённых В. С. Абакумова: "Райхман - крупный и страшный зверь, опытный, коварный, ловкий, один из непосредственных носителей и создателей беззакония".
Постановлением Особого совещания при МГБ СССР Коноплин И.С. приговорён 13 февраля 1950 г. к 10 годам ИТЛ за совершение преступлений, предусмотренных ст. 58-1"а" (с формулировкой «за сотрудничество с немецкой разведкой и карательную деятельность против антифашистов») и ст.121 УК РСФСР.
Для отбытия наказания был депортирован из Берлина в спецлагерь ГУЛАГа в пос. Абезь Интинского района Коми АССР, где умер 17 сентября 1953 года от «паралича сердца».
Похоронен на кладбище лагерного пункта № 1, номер могилы «Х-28».
30 июля 2009 года стараниями родственников и земляков Ивана Степановича, а также при активной помощи председателя Абезького «Мемориала» Виктора Владимировича Ложкина на его безымянной могиле установлен крест с табличкой и стихом упокоенного «Пусть ветер мне расскажет»:

Пусть ветер на кладбище мне расскажет
О гневе мудрых, о тоске немых
И даль просветную напевами укажет
Среди пустынь и тёмных и глухих.
Пускай кресты поведают о тайнах,
О тех слезах, что пролиты во мгле,
О радостях минутных и случайных
На этой торжествующей земле.
Пусть травы мне нашепчут умиленье
В вечерний час, когда горит звезда -
Я отыщу дорогу обновленья,
Как ни была б глуха моя беда…

Судьба жены Ивана Степановича и его сына Георгия остаются до сих пор неизвестными. В начале 2009 года родственники и земляки И. С. Коноплина возбудили ходатайство перед компетентными органами России о его реабилитации. В результате 18 ноября 2009 г. Военный суд Московского военного округа начал рассмотрение архивного уголовного дела И. С. Коноплина, осуждённого внесудебным органом.

ПРОИЗВЕДЕНИЯ
  • роман «Железное кольцо»
  • мемуарные рассказы «Бескрестные могилы: очерки из недавнего» (Берлин, 1922)
  • роман «Спелый колос» (1923)
  • сборник рассказов «Печальный Бог» (Берлин, 1922)
  • кинороман «Записки иеромонаха Савелия» (1930)
  • эротический роман «Мужчины» (1932)
  • книга «История Гергия Беломорина»
  • рассказ «Глупый ветер» (1928)
  • очерк «Нищие в Берлине» (1932)
  • воспоминания «Бермонтовщина» (дневник 1919-20 гг.)
  • пьеса «К свету» (1919)
  • сборник «Цветные камушки» (1922)
  • рукопись романа "Парламент духа" (изъят при аресте в 1948 г.)
  • рукопись драмы "Греческие ночи" (изъят при аресте в 1948 г.)



Могила И.С. Коноплина на кладбище лагерного пункта № 1 в пос. Абезь

 Республики Коми (РФ), номер могилы «Х-28» (фото В.Ложкина)

суббота, 14 января 2017 г.

Виписки
з метричних книг Преображенської церкви
с. Червоної Слободи Путивльського повіту Курської губернії

Преображенская церковь с.Красной Слободы Путивльского уезда Курской губернии
1887, 1898, 1901, 1903-04 гг. (фонд 1191, опис 3, спр.16, на 371 аркушах)

1887 рік
Капітаненко Афанасій
Капітаненко Устина Матвіївна, дружина Афанасія, хрестила 1887 р.
Копітаненко Павло Ариставулович, хрестив новонароджених 1887 р.
Капітаненко Харитон Романович, селянин с.Червона Слобода, свідчив шлюб 1887 р.
Капітаненко Ольга Миколаївна, дружина Харитона, хрестила 1887 р.
Капітаненко Петро Фадейович, селянин дер. Лухтівки, хрестив двічі 1887 р., свідчив шлюб
Капітаненко Онися Назарівна, дружина Петра, народила сина Євдокима 29.06.1887 р.Максим Євтухович Копітоненко
Капітаненко Федір Капітонович, селянин дер. Лухтівки
Капітаненко Олімпіада Федотівна, дружина Федора, народила доньку Софію 15.08.1887 р.
Капітаненкова Катерина Андріївна, селянка с. Червоної Слободи, хрестила 1887 р.
Капітаненков Роман Капітонович, селянин с. Червона Слобода, хрестив і свідчив шлюб 1887 р.
Капітаненкова Олександра Григорівна, дружина Романа, народила сина Якова 8.10.1887 р.
Капітаненко Костянтин Гаврилович, солдат с.Червона Слобода, хрестив К. Якова Ром. 8.10.1887 р.
Капітаненков Софоній Стефанович, селянин с. Червона Слобода, свідчив шлюб по молодій 1887 р.
Копітаненкова Васса Кіндратіївна, удова, померла  11.04.1887 р. у віці 65 р. від старості
Капітаненко Василь Романович, солдат с.Червона Слобода, помер 29.10.1887 р. від чахотки у віці 60 р.
1898 рік
Капітаненко Онися Назарівна, сел-ка дер. Лухтівки, друж. Капітоненка Петра […єва], хрестила
Капітаненко Костянтин Гаврилович, селянин с. Червона Слобода, хрестив
Капітаненко Павло Арестаулович, колишн. дворовий сел-н с.Червона Слобода, хрестив
Капітаненка Софонія Семеновича, селянина с.Червоної Слободи, донька Ольга народилася 7.07.1898 р.
Капітаненко Федосія Євстафіївна, дружина К. Софонія Семеновича, народила доньку Ольгу 7.07.1898 р.
Капітаненко Антоній Фадейович, селянин дер. Лухтівки, хрестив новонароджених
Капітаненка Івана Нестеровича, донька Марія народилася 18.07.1898 р.
Капітаненко Параскева Григорівна народила доньку Марію 18.07.1898 р.
Капітаненко Марія Іванівна, донька Івана Несторовича, народилася 18.07.1898 р.
Капітаненка Івана Несторовича донька Марія померла 29.11.1898 р. у віці 4 міс. (слабою наро-дилася)
Капітаненко Петро Павлович, селянин с.Червона Слобода, хрестив новонародж.
Капітаненко Тимофій Семенович, селянин с.Червона Слобода, хрестив новонародж.
Капітаненко Харитина Лаврентіївна, селянка с. Червоної Слободи, хрестила новонародж.
Капітаненко Устинія Яківна, вдова, сел.-ка с.Червона Слобода, померла 2.11.1898 р. у віці 79 років
Капітаненко Петро Фадейович, сел-н дер.Лухтівки, помер 8.12.1898 р. від пневмонії у віці 51 рік
Капітаненко Іван Фадейович, сел-н дер.Лухтівки, помер 13.12.1898 р. від тифу у віці 57 років
1901 рік
Капітаненка Івана Васильовича, сел-на с.Червона Слобода син Антоній народився 11.01.1898 р.
Капітаненко Агафія Стефанівна, дружина К.Івана Васильовича, народила сина Антонія 11.01.1901 р.
Капітаненка Антонія Фадейовича, сел-на дер.Лухтівки син Харлампій народився 10.02.1901 р.
Капітаненко Варвара Григорівна, др-на К.Антонія Фадейовича, нар-ла сина Харлампія 10.02.1901 р.
Капітаненка Костянтина Гавриловича, сел-на с.Червона Слобода, донька Євдокія нар. 12.02.1901 р.
Капітаненко Марфа Кузьмівна, др-на Костянтина Гавриловича, нар-ла до-ку Євдокію 12.02.1901 р.
Капітаненко Євдокія Костянтинівна, народилася 12.02.1901 р.
Капітаненко Павло Арестаулович хрестив Капітаненко Євдокію Костянтинівну та інш. новонарод-х
Капітаненко Тимофій Семенович, сел-н с. Ч. Слобода, хрестив Дарину Карп. Василенко 1.03.1901 р.
Капітаненко Пелагія Іванівна, дівка дер. Лухтівки, хрестила 16.03.1901 р.
Капітаненка Бориса Капітоновича син Єфимій народився 1.04.1901 року
Капітаненко Катерина Андріївна, др-на К. Бориса Капітоновича, нар-ла сина Єфимія 1.04.1901 р.
Капітаненко Харитон Лаврентійович, селянин с. Червона Слобода
Капітаненко Ольга Миколаївна, др-на К. Харитона Лаврентійовича, хрестила 25.05.1901 р.
Капітаненко Софоній Семенович, сел-н с. Червона Слобода, хрестив 14.07.1901 року
Капітаненка Григорія Аристауловича, сел-на с. Ч.Слободи донька Пелагія народилася 20.10.1901 р.
Капітаненко Параскева Несторівна, др. Григорія Аристауловича, нар-ла доньку Пелагію 20.10.1901
Капітаненко Пелагія Григорівна народилася у с.Червоній Слободі 20.10.1901 р.
Капітаненко Антоній Фадейович, селянин с. Лухтівка,  хрестив 24.10.1901 р.
Капітоненко Олексій Федорович, селянин с. Червоної Слободи, хрестив 7.12.1901 р.
Капітаненко Григорій Семенович, селянин с. Червоної Слободи, був поручителем 14.01.1901 р.
Капітаненко Семен Гордійович, селянин с. Червоної Слободи, був поручителем 21.01.1901 р.
Капітаненко Іван Аврамович, селянин с. Червоної Слободи, був поручителем 21.01.1901 р.
Капітаненко Кіндрат Гордійович, селянин с. Червоної Слободи, був поручителем 28.10.1901 р.
Капітоненка Олексія Федоровича, с-на с.Ч. Слободи, син Антоній, 6 міс.,  помер від кашлюка 14.01.1901 р.
Капітоненка Павла Ариставуловича, с-на с.Ч. Слободи, син Микола, 2 роки, помер від кору 11.03.1901 р.
Капітаненка Самсона Гордійовича, с-на с. Ч. Слободи, донька Капітоліна, 5 міс., померла від кашлюка 12.03.1901 р.
Капітаненка Наталя Петрівна, с-ка с.Ч.Слободи, вдова, 67 р., померла природ. смертю 29.04.1901 р.
Капітаненко Агафія Дмитрівна, с-ка с.Ч.Слободи, 88 р., померла від пневмонії 23.10.1901 р.
1903 рік
Капітаненко Софон Самсонович, с-н с. Ч.Слободи, був поручителем 18.04.1903 р.
Капітоненко Параскева Григорівна, с-ка хут. Пересипок, дівка, 18 р., одружилася першим шлюбом з с-ном с. Ч. Слободи  Терентієм Кузьмичем Солодовником, 22 р., 18.05.1903 р.
Капітаненко Іван Афанасійович,  селянин с. Червоної Слободи, був поручителем 17.08.1903 р.
Капітаненко Іван Аврамович, селянин с. Ч. Слободи, був поручителем 2.11.1903 р.
Капітаненко Гордій Федорович, селянин с. Ч. Слободи, був поручителем _ _ 1903 р.
Капітаненко Олексій Федорович, селянин с. Ч. Слободи, був поручителем 19.01.1903 р.
Капітаненко Петро __________, селянин дер. Пересипок,був поручителем 19.01.1903 р.
Капітаненко Кіндрата Гордійовича, с-на с. Ч.Слободи, донька Ганна народилася 1.02.1903 р.
Капітаненко Параскева Григорівна, с-ка с.Ч. Слободи, нар-ла доньку Ганну 1.02.1903 р.
Капітоненко Ганна Кіндратівна, народилася у с.Червоній Слободі 1.02.1903 р.
Капітаненко Пелагія Гордіївна, с-ка с.Ч. Слободи, хрестила 1.02.1903 р.
Капітоненка Севастяна Пантелеймоновича, с-на с.Ч.Слобода, син Полікарп народився 23.02.1903 р.
Капітаненко Катерина Дмитрівна, с-ка с.Ч. Слобода, народила сина Полікарпа 23.02.1903 р. (померла у 22 р. від черевного тифу 20.02.1904 р.)
Капітаненко Полікарп Севастянович, син К. Севастяна Пантелеймоновича, нар-ся 23.02.1903 р.
Капітаненко Васса Петрівна, с-ка с.Ч.Слободи, хрестила 23.03.1903 р.
Капітаненко Петро Павлович, с-н с.Ч.Слободи, чоловік К. Васси Петрівни на 23.03.1903 р.
Капітаненко Параскева Стефанівна, с-ка дер.Пересипок, хрестила 13.04.1903 р.
Капітаненка Семена Гордійовича, с-на с. Ч.Слободи, донька Мотрона народ. 18.05.1903 р.
Капітоненко Катерина Максимівна, д-на К.Семена Гордійовича, н-ла доньку Мотрону 18.05.1903 р.
Капітаненко Мотрона Семенівна, народилася у с. Червоній Слободі 18.05.1903 р.
Капітаненка Антонія Фадейовича, с-на дер. Лухтівки, донька  Векла (Фекла) народ-ся 10.08.1903 р.
Капітаненко Варвара Григорівна, с-ка дер. Лухтівки, народила доньку Веклу 10.08.1903 р.
Капітаненко Векла Антоніївна, донька К.Антонія Фадейовича,  народилася у Лухтівці 10.08.1903 р.
Капітаненко Харитон Лаврентійович, с-н с. Ч. Слободи, хрестив 4.09.1903 р.
Капітаненка Тимофія Семеновича, с-на с.Ч. Слободи, донька Федора народилася 7.09.1903 р.
Капітаненко Ганна Пилипівна, с-ка с.Ч.Слободи, народила доньку Федору 7.09.1903 р.
Капітаненко Федора Тимофіївна , донька К.Тимофія Семеновича, нар-ся у с.Ч.Слободі 7.09.1903 р.
Капітаненко Олександра Василівна, др-на К.Павла Ариставуловича, хрестила у с.Ч.С. 29.08.1903 р.
Капітанеко Павло Ариставулович, с-н с.Ч.Слобода, чол-к К. Олександри Василівни на 29.08.1903 р.
Капітаненко Анастасія Григорівна, с-ка с.Червоної Слободи, дівка, хрестила 13.10.1903 р.
Капітаненко Григорія Семеновича, с-на с. Ч.Слободи, донька Параскева нар-ся 26.10.1903 р.
Капітаненко Улита Яківна, друж-на К. Григорія Семеновича, доньку Параскеву нар-ла 26.10.1903 р.
Капітаненко Параскева Григорівна, донька К.Григорія Семеновича, народилася 26.10.1903 р.
Капітаненко Євтимій Васильович, с-н с. Ч.Слободи, хрестив Капітаненко Параскеву 26.10.1903 р.
Капітаненко Векла Софонівна, с-ка с. Ч.Слободи, хрестила Капітаненко Параскеву 26.10.1903 р.
Капітаненко Василь Савич, с-н с. Червоної Слободи, хрестив 18.12.1903 р.
Капітаненко Катерина Андріївна, с-ка с.Червоної Слободи, хрестила 25.12.1903 р.
1904 рік
Капітаненка Тимофія Івановича, сел-на дер.Лухтівки, донька Ксенія народилася 15.01.1904 р.
Капітаненко Параскева Петрівна, с-ка дер.Лухтівки, нар-ла доньку Ксенію 15.01.1904 р.
Капітаненко Ксенія Тимофіївна, народилася у дер. Лухтівці 15.01.1904 р.
Капітаненко Марія Софроніївна, с-ка с.Ч.Слободи, хрестила 24.01.1904 р.
Капітаненко Пелагія Іванівна, селянка с.Червоної Слободи, дівка, хрестила 10.04.1904 р.
Капітаненко Ганна Григорівна, селянка дер.Пересипки, дівка, хрестила 8.04.1904 р.
Капітаненка Петра Павловича, с-на с.Ч. Слободи, син Костянтин народився 21.05.1904 р.
Капітаненко Василіса Петрівна, с-ка с.Ч. Слободи, народила сина Костянтина 21.05.1904 р.
Капітаненко Костянтин Петрович, народився у с. Ч.Слободі 21.05.1904 р.
Капітаненко Дарія Йосифівна, др-на Капітаненка Севастяна Пантелеймонов., хр-тила 15.06.1904 р.
Капітаненко Тимофій Семенович, с-н с.Червоної Слободи, хрестив 7.07.1904 р.
Капітаненко Варвара Григорівна, с-ка дер. Лухтівки, д-на К. Антона Фадейовича, хр-ла 27.07.1904 р.
Капітаненко Севастян Пантелеймонович, с-н с.Ч.Слободи, хрестив 2.07.1904 р.
Капітаненка Дмитра Петровича, сел-на дер. Лухтівки, син Омелян народився 6.08.1904 р.
Капітаненко Онися Овсіївна, др-на К.Дмитра Петровича, народ. сина Омеляна 6.08.1904 р.
Капітаненко Тимофій Іванович, селянин дер. Лухтівки, хрестив 18.09.1904 р.
Капітаненка Кіндрата Гордійовича, с-на с.Червоної Слободи, син Віктор народився 5.11.1904 р.
Капітаненко Параскева Григорівна, др-на К.Кіндрата Гордійовича, нар. сина Віктора 5.11.1904 р.
Капітаненко Віктор Кіндратович, народився у с.Ч.Слободі 5.11.1904 р.
Капітаненко Пелагія Гордіївна, с-ка с.Ч. Слободи, хрестила Капітаненка Віктора 5.11.1904 р.
Капітаненко Варвара Григорівна, др-на К. Антонія Фадейовича (Лухтівка), хрестила 5.11 1904 р.
Капітаненка Микити Харитоновича, с-на с.Ч.Слобода, син Володимир народився 19.11.1904 р.
Капітаненко Дарія Євдокимівна, др-на К. Микити Харитоновича, сина Володимира нар.19.11.1904р
Капітаненко Володимир Микитович, народився 19.11.1904 р.
Капітаненко Павло Аристаулович, селянин с. Червона Слобода, хрестив 14.12.1904 р.
Капітаненко Антоній Фадейович, селянин дер. Лухтівки, був поручителем 11.01.1904 р.
Капітаненко Іван Несторович, селянин с.Ч. Слободи, був поручителем 18.01.1904 р.
Капітаненко Микита Олексійович, 21 рік, с-н с.Ч.Слобода, одруж. з Проценко Євг. Ів. 18.01.1904 р.
Капітаненко (Проценко) Євгенія Іванівна, 18 р., одруж. з Капітаненком Микит. Олекс. 18.01.1904 р.
Капітаненко Кіндрат Гордійович, був поручителем по жениху К. Микиті Олексійовичу 18.01.1904 р.
Капітаненко Севастян Пантелеймонович, 25 р., одруж. з Сахненко Дарією Йосифівною,18 р., 9.05.
Капітаненко (Сахненко) Дарія Йосифівна, 18 р., одружилася з К.Севастяном Пантелеймоновичем 9.05.1904 р.
Капітаненко Пелагія Іванівна, 25 р., одружилася з селянином слобідки. Сеймських Млинів Андрієм Йосифовичем Нємцовим, 35 р., поручителем по молодій був Капітаненко Антоній Фадейович, селянин дер. Лухтівки
Капітаненко Севастян Пантелеймонович, селянин с. Ч.Слободи, був поручителем 17.10.1904 р.
Капітаненко Іван Афанасійович, 31 р., селянин с. Ч.Слободи, одружив. з Василенко Єфрос. Іванів, 19 р.
Капітаненко Харитон Лаврентійович, був поруч. по молодому К. Івану Афанасійовичу _ 10.1904 р.
Капітаненко Григорій Семенович, був поручителем по молодій  Василенко Єфросинії Іванівні
Капітаненко Микита Олексійович, с-н с. Ч.Слободи, був поручителем 31.10.1904 р.
Капітаненко Іван Аврамович, с-н с. Ч.Слободи, був поручителем 31.10.1904 р.
Капітаненко Катерина Дмитрівна, 22 р., дружина К.Севастяна Пантелеймоновича, померла від черевного тифу 20.02.1904 р.
Копітаненка Семена Гордійовича, с-на с.Ч.Слободи донька Мотрона, 1 р., померла від крупу 23.08.1904 р.
Копітаненка Петра Павловича, селянина с.Ч.Слободи син Костянтин, 4 міс., помер від дитячого припадку 15.09.1904 р.
Копітаненка Кіндрата Гордійовича, селянина с. Ч.Слободи, син Віктор, 5 днів, помер 10.11.1904 р.

Підготував
 Олександр Максимович Капітоненко
м. Суми
13.01.2017 року