Залізнична ст. Путивль

Залізнична ст. Путивль
Світлина Якова Фесика

воскресенье, 8 ноября 2015 г.

Село Петухівка не вижило


Сьогодні ви не знайдете на сучасній мапі Буринщини цього населеного пункту, бо він ліквідований як поселення 9 років тому. Мова йде про колишнє село Петухівку Олександрівської сільради. Спогадами про нього поділився його уродженець Віктор Михайлович Герасименко, який нині живе у Сумах.

Після скасування кріпосництва люди почали шукати вільні землі. Революція 1905 року загострила земельне питання. Реформа Столипіна надала право селянам придбати землю. Ці ґрунти надавалися безкоштовно.  І ось на таку виділену громадою земельну ділянку прибув (звідкіля – невідомо) такий собі Півнєв, який осадив хутір Петухівку. Згодом до нього приєдналися родини Вернигор, Гурінових, Гуценків, Деркачів. Хутір заселявся в основному переселенцями з навколишніх сіл шляхом вступу в шлюб.
Першопоселенці займалися землеробством. Місцевість, яка становила собою невгіддя з дерново-підзолистих та піщаних ґрунтів. Хутір Петухівка був осаджений на піщаній дюні завдовжки 3 км, яка тягнулася серед болотистої місцевості до с. Ушівки (нині Октябрьське Путивльського повіту).  Весняної пори річище ріки Сейм, на площі якого розташована була Петухівка, затоплювалася паводковими водами і тоді годі було дістатися до райцентру Бурині, а лише до Путивля через Октябрьське та с. Корольки, а потім через Сейм човном до Прудів.
У 1950-х роках почалися гідромеліоративні роботи з осушування навколишньої болотистої місцевості, яка включала болота Кільця та Деваки. З боку Олександрівки поставили насосну станцію, яка помпувала воду з Кілець до Ушівського болота  і біля якої  вирита ковбаня (яма) глибиною 12 м.
На Деваках та Кільцях після осушення почали добувати торф на промисловій основі з використанням машинного обладнання. І нині там можна побачити замулені кар’єри. Там же, а також на болоті Гуріновому,  селяни різали торф для власних потреб. У більш давні часи селянам виділяли сіножатні угіддя біля боліт, які носили назви Гуріне, Півнєве, Сильчине, Байрак-Прокольцеве, Запасне, Панське, Чемеришне, Кільця, Деваки, Ящине, Діброва, Козубка, Заводське (Верзань). Нині ці місцини поросли кущами. З періоду розпаду колгоспу поля тривалий час не оброблялися.
У 1930-х роках у Петухівці було створено сільськогосподарську артіль ім. Лазаря Кагановича. Не оминув село і Голодомор 1932-33 рр.
Під час німецької окупації частина селянських хат була спалена. Чоловіки були мобілізовані на фронт для боротьби з гітлерівськими окупантами.
У післявоєнний відбудовчий період у Петухівці налічувалося близько 52 дворів. Були побудовані клуб з бібліотекою, дитячий садок. Функціонувала 4-класна початкова школа, якою завідувала з післявоєнного періоду і до закриття педагог Ганна Іванівна Базарна, родом з с. Гвинтового.
По закінченні місцевої початкової школи сільські діти продовжували навчання у Октябрьській восьмирічній школі сусіднього Путивльського району. Туди було ближче ходити (3 км по бугру) ніж 5 км по болоту до Олександрівки. А ось здобувати середню освіту учні йшли зазвичай до професійно-технічних училищ та технікумів. Лише окремі спромоглися отримати атестати про середню освіту у Гвинтівській середній школі, до якої важко було добиратися манівцями через Шевченків ліс та прилеглу болотисту місцевість.
Після навчання у містах діти до села, як правило, не поверталися, а влаштовувалися на роботу у Бурині, Путивлі, Конотопі, Сумах чи виїздили на підприємства Донбасу.
Вищу освіту здобули лише три петухівці. Це покійний нині полковник військово-повітряних сил України Геращенко Василь Миколайович, колишній головний агроном колгоспу «Червоний партизан» Півнєв Петро Іванович та полковник СБУ Герасименко Віктор Михайлович. Дід останнього, Павло Олексійович Герасименко, який помер у 1980 х рр. у віці 92 років, був поетично обдарованою людиною. Він підтримував дружні зв’язки з відомим українським поетом Павлом Тичиною, який буцімто двічі приїздив до нього у Олександрівку погостити.
Колгосп “Червоний партизан”, бригада якого базувалася у Петухівці, спеціалізувався на тваринництві (вирощування телят), рільництві (вирощування пшениці, вівса, жита), технічних культурах (картопля, цукрові буряки). В останній час було доволі розвинуте вівчарство (утримувалося до тисячі голів овець). Бригаді колгоспу доводився виробничий план по овечій вовні.
Приділялася увага і розвитку садівництва та огородництва. У селі був гарний сад, залишки якого збереглися і на сьогоднішній день. Вирощувалися фруктові дерева яблунь сортів Добрий селянин», Антонівка, Осіння полоса, вишні Шпанка. Вирощувалися також для потреб дитячого садка сортова полуниця, кавуни, помідори.
Колгоспна бригада складалася з 3-х ланок. Бригадирами працювали Півнєв Василь (згодом став обліковцем), Вернигора Петро, Гавриленко. У бригаді були конюшня, столярна майстерня, кузня. Теслярами трудилися Бастраков, Удовиченко, Герасименко Михайло; конюхами - Ющенко Микола, Вернигора.
Важкою була праця фуражира на тваринницькій фермі, яку сумлінно виконував М.П. Герасименко.
У бригаді також малися тік зі зерносховищем, де зберігалися молотарки та віялки.
На території бригади малася артезіанська свердловина, вода з якої через водонапірну башту подавалася на поточні потреби, однак водорозбірних колонок у селі чомусь не було.
У 1960-х рр. двома тракторами «С-100» біля тваринницької ферми вирили великий ставок, а також було поновлено дерев’яний міст на шляху, що з’єднував Петухівку з Олександрівкою.
Село було електрифіковане та телефонізоване у 1967-68 роках. Здавалося, тільки б жити та радуватися петухівцям, та не склалося. І хоча багато бід перенесло, та все ж не вижило село, обезлюдніло…
 Ліквідували Петухівку як населий пункт Буринського району Сумської області 2006 року.
Фуражир Михайло Герасименко з сином Петром

Петухівські школярі
(Світлини з архіву В.М.Герасименка)
Дорога до Петухівки з боку Октябрьського: 
зліва піщане поле, справа - болото

Залишки колишньої брами

Руїни будинку

Руїни...

Руїни...

Руїни...


Записав Олександр Капітоненко