Сьогодні ви не знайдете на сучасній мапі Буринщини цього населеного пункту,
бо він ліквідований як поселення 9 років тому. Мова йде про колишнє село Петухівку
Олександрівської сільради. Спогадами про нього поділився його уродженець Віктор
Михайлович Герасименко, який нині живе у Сумах.
Після скасування кріпосництва
люди почали шукати вільні землі. Революція 1905 року загострила земельне
питання. Реформа Столипіна надала право селянам придбати землю. Ці ґрунти
надавалися безкоштовно. І ось на таку
виділену громадою земельну ділянку прибув (звідкіля – невідомо) такий собі
Півнєв, який осадив хутір Петухівку. Згодом до нього приєдналися родини Вернигор,
Гурінових, Гуценків, Деркачів. Хутір заселявся в основному переселенцями з
навколишніх сіл шляхом вступу в шлюб.
Першопоселенці займалися
землеробством. Місцевість, яка становила собою невгіддя з дерново-підзолистих
та піщаних ґрунтів. Хутір Петухівка був осаджений на піщаній дюні завдовжки 3
км, яка тягнулася серед болотистої місцевості до с. Ушівки (нині Октябрьське
Путивльського повіту). Весняної пори
річище ріки Сейм, на площі якого розташована була Петухівка, затоплювалася
паводковими водами і тоді годі було дістатися до райцентру Бурині, а лише до
Путивля через Октябрьське та с. Корольки, а потім через Сейм човном до Прудів.
У 1950-х роках почалися
гідромеліоративні роботи з осушування навколишньої болотистої місцевості, яка
включала болота Кільця та Деваки. З боку Олександрівки поставили насосну
станцію, яка помпувала воду з Кілець до Ушівського болота і біля якої
вирита ковбаня (яма) глибиною 12 м.
На Деваках та Кільцях після
осушення почали добувати торф на промисловій основі з використанням машинного
обладнання. І нині там можна побачити замулені кар’єри. Там же, а також на
болоті Гуріновому, селяни різали торф
для власних потреб. У більш давні часи селянам виділяли сіножатні угіддя біля
боліт, які носили назви Гуріне, Півнєве, Сильчине, Байрак-Прокольцеве, Запасне,
Панське, Чемеришне, Кільця, Деваки, Ящине, Діброва, Козубка, Заводське
(Верзань). Нині ці місцини поросли кущами. З періоду розпаду колгоспу поля
тривалий час не оброблялися.
У 1930-х роках у Петухівці було
створено сільськогосподарську артіль ім. Лазаря Кагановича. Не оминув село і
Голодомор 1932-33 рр.
Під час німецької окупації
частина селянських хат була спалена. Чоловіки були мобілізовані на фронт для боротьби
з гітлерівськими окупантами.
У післявоєнний відбудовчий період
у Петухівці налічувалося близько 52 дворів. Були побудовані клуб з бібліотекою,
дитячий садок. Функціонувала 4-класна початкова школа, якою завідувала з
післявоєнного періоду і до закриття педагог Ганна Іванівна Базарна, родом з с.
Гвинтового.
По закінченні місцевої початкової
школи сільські діти продовжували навчання у Октябрьській восьмирічній школі
сусіднього Путивльського району. Туди було ближче ходити (3 км по бугру) ніж 5
км по болоту до Олександрівки. А ось здобувати середню освіту учні йшли
зазвичай до професійно-технічних училищ та технікумів. Лише окремі спромоглися
отримати атестати про середню освіту у Гвинтівській середній школі, до якої
важко було добиратися манівцями через Шевченків ліс та прилеглу болотисту
місцевість.
Після навчання у містах діти до
села, як правило, не поверталися, а влаштовувалися на роботу у Бурині, Путивлі,
Конотопі, Сумах чи виїздили на підприємства Донбасу.
Вищу освіту здобули лише три
петухівці. Це покійний нині полковник військово-повітряних сил України
Геращенко Василь Миколайович, колишній головний агроном колгоспу «Червоний
партизан» Півнєв Петро Іванович та полковник СБУ Герасименко Віктор Михайлович.
Дід останнього, Павло Олексійович Герасименко, який помер у 1980 х рр. у віці
92 років, був поетично обдарованою людиною. Він підтримував дружні зв’язки з
відомим українським поетом Павлом Тичиною, який буцімто двічі приїздив до нього
у Олександрівку погостити.
Колгосп “Червоний партизан”,
бригада якого базувалася у Петухівці, спеціалізувався на тваринництві
(вирощування телят), рільництві (вирощування пшениці, вівса, жита), технічних
культурах (картопля, цукрові буряки). В останній час було доволі розвинуте
вівчарство (утримувалося до тисячі голів овець). Бригаді колгоспу доводився
виробничий план по овечій вовні.
Приділялася увага і розвитку
садівництва та огородництва. У селі був гарний сад, залишки якого збереглися і
на сьогоднішній день. Вирощувалися фруктові дерева яблунь сортів “Добрий селянин»,
“Антонівка”, “Осіння полоса”, вишні “Шпанка”. Вирощувалися
також для потреб дитячого садка сортова полуниця, кавуни, помідори.
Колгоспна бригада складалася з
3-х ланок. Бригадирами працювали Півнєв Василь (згодом став обліковцем),
Вернигора Петро, Гавриленко. У бригаді були конюшня, столярна майстерня, кузня.
Теслярами трудилися Бастраков, Удовиченко, Герасименко Михайло; конюхами - Ющенко
Микола, Вернигора.
Важкою була праця фуражира на
тваринницькій фермі, яку сумлінно виконував М.П. Герасименко.
У бригаді також малися тік зі
зерносховищем, де зберігалися молотарки та віялки.
На території бригади малася
артезіанська свердловина, вода з якої через водонапірну башту подавалася на
поточні потреби, однак водорозбірних колонок у селі чомусь не було.
У 1960-х рр. двома тракторами «С-100»
біля тваринницької ферми вирили великий ставок, а також було поновлено
дерев’яний міст на шляху, що з’єднував Петухівку з Олександрівкою.
Село було електрифіковане та
телефонізоване у 1967-68 роках. Здавалося, тільки б жити та радуватися
петухівцям, та не склалося. І хоча багато бід перенесло, та все ж не вижило
село, обезлюдніло…
Ліквідували Петухівку як населий пункт Буринського
району Сумської області 2006 року.
Фуражир Михайло Герасименко з сином Петром
Петухівські школярі
(Світлини з архіву В.М.Герасименка)
Дорога до Петухівки з боку Октябрьського:
зліва піщане поле, справа - болото
Залишки колишньої брами
Руїни будинку
Руїни...
Руїни...
Руїни...
Записав Олександр Капітоненко