Залізнична ст. Путивль

Залізнична ст. Путивль
Світлина Якова Фесика

суббота, 10 сентября 2011 г.

Герой бою за Чумакове

         Нещодавно у Червоній Слободі відбулося перепоховання останків вісімнадцяти червоноармійців, загиблих під час жорстоких боїв з німцями за давню Мокашевицьку переправу через р. Сейм та прибережне село Чумакове.
         Наразі стало відомо, що ранньої осені 1943 року у бою за Чумакове приймав участь і командир стрілецького взводу 383-го стрілецького полку 121-ї Рильської стрілецької дивізії 60-ї армії Центрального фронту молодший лейтенант Касим Шабанович Ахміров.
         3 вересня 1943 року до штабу 383-го стрілецького полку надійшов наказ з дивізії. У ньому наказувалося у ніч на 4 вересня силами одного батальйону форсувати ріку Сейм  та оволодіти хутором Чумаковим. Виконання наказу  командування полку доручило батальйону капітана В.В. Альбеткова.
         4 вересня  червоноармійські підрозділи форсували р. Сейм на підручних плавзасобах і непоміченими підійшли до хутора. Спочатку операція розвивалася успішно згідно з планом.  Але тут один зі взводів у темряві натрапив на ворожий передовий пост. І хоча пост був негайно знищений, однак галас сутички підняв німців до зброї і перевага нічної раптової атаки була втрачена. Гітлерівці відкрили скажений рушнично-мінометний вогонь і батальйон був вимушений залягти. То ж перша атака визволителів захлинулася і комбат Альбетков наказав своїм бійцям окопатися. Однак він не втрачав надії на те, що взвод Ахмірова все ж зайде у тил супротивникові і змінить ситуацію на краще. Так і сталося. Взвод Касима Шабановича, пробравшись городами, опинився у самому центрі Чумакового, що стало для німців повною несподіванкою. Серед них розпочалася паніка.  З криками „десант!, десант!”, вони метушилися по вулиці і падали від куль червоноармійців. Однак поступово гітлерівці опанували себе і відкрили вогонь у відповідь. А тут ще до них неочікувано та невідомо звідки надійшло підкріплення. Тому підрозділ Червоної Армії вимушений був відходити до ріки.
         Як тільки на вулицях хутора розгорівся бій, капітан Альбетков підняв батальйон у атаку. Однак, співвідношення сил було на користь ворога. Гірше того, у бою загинув командир третьої роти і батальйон потрапив у оточення.
Тоді капітан Альбетков послав зв’язкового Черняєва  з наказом прийняти командування  третьою ротою лейтенанту Петрову, однак Черняєв по дорозі загинув. У той час, коли інші роти батальйону вели запеклий бій, намагаючись вирватися з оточення, третя рота, залишившись без командування та не отримуючи ніяких вказівок щодо подальших бойових дій, певний час перебувала у стані бездіяльності.
          Уцьому скрутному положенні молодший лейтенант Ахміров, оцінивши ситуацію, що склалася, самостійно прийняв на себе командування підрозділом та зумів підняти бійців у атаку під шквальним вогнем німців і успішно виконав бойове завдання, знищивши 85 солдатів супротивника. Таким чином, Чумакове було взяте радянськими військами, відкривши шлях для наступу на райцентр Буринь та залізничну ст. Путивль.
          Після бою у Чумаковому молодшому лейтенантові К. Ш. Ахмірову Указом ПВР СРСР від 17 жовтня 1943 року з формулюванням „за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проявлені при цьому мужність і героїзм” було присвоєне високе звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі „Золота Зірка” за №1919.
         Тут хотілося б докладніше зупинитися на біографії Касима Шабановича. Народився  він 24 січня 1929 року у с. Алтата Дергачівського району Саратовської області Росії у селянській родині. За національністю татарин. У 1934 році переїхав з батьками до Казахстану, де родина Ахмірових поселилася у Красновському  м’ясорадгоспі № 62. Там юний Касим навчався у російській школі і отримав неповну середню освіту, закінчивши напередодні війни 7 класів.
         У березні 1942 року Кітабським РВК Кашкадар’їнської області Узбекистану був призваний до Червоної Армії. З квітня по липень 1942 року Касим Шабанович навчався на курсах молодших лейтенантів Воронезького фронту.
         З 1 липня 1942 року молодий офіцер вже перебував у діючій армії, обійнявши посаду командира стрілецького взводу.
         Після визволення Буринщини офіцер Ахміров приймав участь у битві за Дніпро, воював на території Західної України, Чехословаччини, Німеччини. По закінченню війни деякий час виконував службові обов’язки  помічника коменданта м. Секешехервар в Угорщині.
         У листопаді 1945 року закінчив Курси удосконалення офіцерського складу,  а у вересні 1946 року у званні старшого лейтенанта  звільнився у запас і повернувся до Узбекистану, звідки призивався до армії. Працював на консервному заводі у м. Шахрісабз Кашкадар’їнської області.
         6 червня 1951 року Касим Шабанович трагічно загинув у результаті нещасного випадку при виконанні службових обов’язків на залізниці у м. Білогірськ Амурської області Росії, де й похований на місцевому Микільському цвинтарі.
         За ратні подвиги Касим Шабанович  був також нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, медалями „За визволення Праги”, „За взяття Берліна” та „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”.
         Подвигу Ахмірова при визволенні Чумакового присвятив художньо-документальний нарис  „Чому не плачуть верби” відомий татарський письменник  Шаміль  Зіганшинович  Ракіпов, який подовгу працював з документальною базою у архіві МО СРСР. Цей нарис  вміщений у його книзі „Слідами героїв”, що вийшла друком ще 1968 року  татарською та російською мовами.
         З цієї публікації випливає, що у бою за визволення Чумакового приймали також участь башкир Кіжебулатов, брати-сибіряки Винокурови та українець Денисенко, які перед форсуванням Сейму ходили у розвідку до Чумакового зі своїм командиром. На жаль, автор не подав більш докладніших відомостей про цих бійців і їх подальші долі невідомі.
         Окрім того, у нарисі  письменник змалював образ місцевої вчительки-патріотки  Онуфрієвої Ксенії Аполлонівни, чоловіка якої повісили гітлерівці, а доньку Олю вивезли на примусову працю до Німеччини. Внаслідок цього потрясіння  вона мала психічний розлад, однак, не зважаючи на перебування у такому стані, спромоглася надати допомогу армійським розвідникам, вказавши їм розташування німецьких дотів та інших вогневих точок у Чумаковому та підходи до них. По закінченню бою вчителька була знайдена радянськими воїнами мертвою з вогнестрільною раною на березі Сейму під старою вербою і там же похована.
         Сьогодні важко однозначно сказати, чи це була реальна людина, чи лише вимисел автора, якого вже також немає серед живих.  Можливо, старожили Чумакового та додаткові архівні пошуки можуть допомогти з’ясувати  деякі факти про цю особу та інші подробиці того бою.
         Тут варто зазначити, що за даними Ш. Ракіпова, наприкінці жовтня  1943 року, коли Червона Армія готувала операцію з форсування Дніпра та визволення Києва, лейтенант К. Ш. Ахміров, прямуючи через Чумакове (чи не повертався, часом,  у свій підрозділ з Москви після вручення нагород уже з зіркою героя на грудях?), на полуторці заїжджав до Чумакового, щоб положити букет скромних польових квітів на могилу вчительки, на якій був надпис:
Ксения Аполлоновна Онуфриева, учительница.
Погибла 4 сентября 1943 года в бою за свободу нашей Родины.
         Покладаючи квіти, він сказав до присутніх воїнів: „Вона втратила розум, коли її чоловіка повісили, а п’ятнадцятилітню доньку вивезли до Німеччини. Однак, навіть хвора, вона зуміла вивести нас таємними стежками у тил до німців, завдяки чому багатьом врятувала життя. Вона дорогу нам показувала, провідником була. Я її довічний боржник. Прощавай, тітонько Ксеня...”

Підготував Олександр Капітоненко
м. Суми