Залізнична ст. Путивль

Залізнична ст. Путивль
Світлина Якова Фесика

суббота, 26 марта 2011 г.

З історії спорудження храму - пам’ятника у Поповій Слободі



Микола Андрійович Муравйов-Апостол – онук Володимира Володимировича та Надії Федорівни Муравйових-Апостолів - колишніх володарів маєтку „Леонтіївський” на Буринщині.  Народився у травні 1947 року у Лондоні, Велика Британія. Після навчання у приватних школах США студіював науки на політологічному факультеті університету штату Небраска. Після отримання вищої освіти закінчив Вищі курси з управління бізнесом у коледжі Чикагського університету. Пройшов військову службу у Військово-повітряних силах США. Ветеран в’єтнамської війни. Удостоєний низки військових відзнак, у тому числі нагороджений медаллю „За заслуги”.
Як перекладач, був піонером у  розробці персональних комп’ютерів та малогабаритних калькуляторів. Пізніше був визнаний також як один з перших творців цивільної авіації. Прийняв участь і у заснуванні  кількох компаній та фундації, які зробили помітний внесок у галузь переробки пластикового сміття та старих автомобільних шин.
У середині 1980-х Микола Андрійович поїхав до Ель-Сальвадору у якості представника відомої аудиторської компанії „Артур Янг”, де очолював низку різноманітних проектів з розвитку. Пізніше працював у Агентстві з міжнародного розвитку (US AID), здійснюючи впровадження  та контроль трансферної програми на мільярди доларів, котрі були взяті як взірці для всесвітнього використання.
У 1986 році на запрошення тодішнього президента Дуарте, Микола Андрійович організовував операцію з відбудови економіки після руйнівного землетрусу. Під час останніх воєнних років, яка йшла у цій країні,  служив як старший виконавчий дорадник президента з координації мирних ініціатив.
Одним з його визначних досягнень, яким можна гордитися, була заснована ним програма з надання допомоги особам, які втратили кінцівки внаслідок підривання на протипіхотних мінах.
Наразі Микола Андрійович живе з дружиною Жанеттою Баїнгтон на своєму ранчо у містечку Палм-Сіті, що у американському штаті Флорида. Дружина, ветеринар за фахом,  очолює Фундацію з захисту та спасіння рідких видів папуг.
Пан Муравйов-Апостол володіє кількома мовами, має ліцензію комерційного пілота, часто виступає з публікаціями у пресі. Він є автором кількох поем та книг, активно займається дослідженням свого родоводу як по чоловічій, так і по жіночій лініях.
Так, наприкінці 2007 року у американському видавництві „Бук Сердж Паблішинг” вийшла друком його нова англомовна книга “For Better - for Worse” („На біду та радість”). Вона присвячена дідусеві автора – знаному російському дипломату Володимиру Володимировичу Муравйову-Апостолу-Короб”їну (1864-1937) та бабусі Надії Федорівні Терещенко (1887-1967), які до Жовтневої революції 1917 року володіли маєтком у с.Леонтіївка (нині Буринського району Сумської області). У ній на основі щоденникових записів Володимира Володимировича відтворено хронологію життя родини, цікаві випадки та події, очевидцями та учасниками яких вони були.
У розділі „Наше маловідоме минуле” ось як розповідається про історію будівництва храму - пам’ятника у селі Слобода:
„На початку вересня 1911 року ми вирушили до Києва, щоб прийняти участь у низці торжеств, приурочених до перебування там імператора Миколи ІІ та його родини. 12 вересня я був прийнятий тодішнім прем’єр-міністром П.А.Столипіним, якому презентував план спорудження церкви у нашому селі Попова Слобода на честь 300-річного ювілею правління дому Романових. План був охоче прийнятий і визнаний доречним, позаяк південна частина Курської губернії у 1905 році стала таким собі революційним центром, адже у недалекому Конотопі було навіть проголошено республіку на чолі з президентом єврейського походження.  
Я дійшов висновку, що найкращим контрзаходом проти росту революційних настроїв було б будівництво церкви з метою увіковічення  300-літнього ювілею Романових.
Петро Аркадійович Столипін був дуже зацікавлений проектом і повністю його підтримав. Навіть запропонував, щоб він був реалізований якомога швидше. Так і сталося. Ми заклали наріжний камінь вже у жовтні того ж року.
Однак, цьому передувала надзвичайна подія. А 14 вересня у Київській опері була влаштована велика вистава, під час якої презентована опера Глінки „Життя за царя”. Наша ложа була якраз навпроти імператорської. У ній ми сиділи поряд з княгинею Радзівіл та подружжям князів Барятинських.  Під час антракту раптом почули постріл, який, як нам здалося, пролунав на сцені за завісою, що якраз опускалася.
Потім ми помітили сутичку, яка виникла у першому ряді, побачили Столипіна, який. встаючи, несподівано повернувся у бік царської ложі і перехрестив його. Здалося, що він якось неприродно осів у крісло, а люди схилилися над ним. В той же час ми побачили чоловіка, який біг поміж рядами, намагаючись досягти виходу, аби змішатися з натовпом. Під час загальної паніки чулися викрики та лунали звуки ударів театральних біноклів, що падали з верхніх балконів. За кілька секунд вся публіка підхопилася як одна особа і почала голосно співати „Боже, бережи царя”. Ніхто не зможе описати почуття тих кількох хвилин.
Не зважаючи на цю надзвичайну подію, подорож імператора до м. Овруча не була відмінена і ми мали наступного ранку о 6 годині вирушати до міста, щоб зустріти там царя та супроводжувати його до щойно побудованого кафедрального собору св. Василя. Проте, наступні дні були затьмарені безнадійним станом здоров’я Столипіна та потім і його смертю. Прикро, що цій великій людини не судилося завершити розпочату роботу, яка б могла врятувати Росію від революції та привести до щасливішої долі.
У жовтні ми замурували наріжний камінь до фундаменту запланованого собору. У березні 1912 року мені дозволили аудієнцію з імператором, на якій я презентував монарху невеличку модель собору та довів до відома плани щодо будівництва, звернувши увагу на великий розмір (будівля мала вміщати 2 тис. парафіян), та повідомив, що освячення нової сакральної споруди має відбутися  у вересні 1913 року.
Почувши про цю дату, імператор поглянув на мене дещо здивовано і запитав: „Як ви можете сподіватися закінчити спорудження такої великої будівлі за півтора роки?”
- Ваша величність, я бачу лише одну можливість  здійснити це – залишитися вільним та не зв’язаним з жодним із міністерств.
Цар розсміявся і пообіцяв свою допомогу. І почав з того, що дав згоду на те, щоб його брат великий князь Михайло Олександрович Романов став почесним головою організаційного комітету. Я також був щасливий отримати згоду від всіх інших членів царської родини, кожен з якої пообіцяв щось подарувати новоспоруджуваній Романівській церкві. Ідея будівництва ювілейної церкви, здавалось, зацікавила кожного. Так, імператриця Олександра Федорівна подарувала поховальну ікону, а церковну біблію – імператриця Марія Федорівна. Великий князь Костянтин презентував оклад для хоральної ікони, а великий князь Микола – церковний посуд. Вівтарний світильник – великий князь Кирило, дарохранительницю - великий князь Павло. Сам імператор пожертвував 10 тис. рублів із власного гаманця.
Щодо дня відкриття урядовці прийняли постанову про забезпечення необхідного правопорядку, виконання якої, як зазвичай, поклали на місцеву поліцію. Але місцеві селяни зберегли недобру пам’ять  щодо поведінки поліцейських під час революції 1905 року, тому благали нас зробити все можливе, щоб отримати дозвіл проводити заходи без участі поліції і надати їм повноваження  здійснювати все самим у цей знаменний день.
Всю ніч ми з дружиною обговорювали це жагуче питання., позаяк були свідомі того, яку відповідальність беремо на себе. До того ж ми хотіли, щоб урочисте освячення стало днем радості, днем, який би все населення запам’ятало назавжди.
Нам не хотілося, щоб це рішення помішало святу, тому я поїхав до губернатора у Курськ пояснити, чому селяни просять взяти на себе зобов’язання з організації та підтримання правопорядку і пообіцяти взяти на себе повну відповідальність.
Як і було заплановано, освячення нашого меморіального собору відбулося 17 вересня 1913 року за участі представника імператора князя Фелікса Юсупова, обер-прокурора священного синоду Володимира Карловича Саблера, архієпископа Курського Тихона (Миколи Василевського) та виконуючого обов’язки Курського губернатора графа Петра Васильовича Гендрікова.
Виконавши наше найголовніше завдання, ми поїхали до Києва, де провели решту осені, живучи у будинку моєї тещі, повному щасливих спогадів моєї дружини про проведене там дитинство. Ми були раді  побачитися зі старими київськими друзями та дуже багато прийняли їх у славному місті – південній столиці, де Федір Трепов був генерал-губернатором, а князь Куракін – маршалком дворянства.
Я також мав використати деякий час на нагляд за власністю моєї дружини у селі Мартинівка Канівського повіту на Київщині (нині Канівського району Черкаської області – авт.), де тоді перебудовувався цукровий завод.
1-го жовтня 1913 року моя дружина з двома дітьми виїхала з Росії до Парижу, де ми провели останні місяці року, навіть не думаючи, що наступний рік відкриє новий  розділ історії  і що ми ніколи більше не повернемось до нашої любої батьківщини, щоб продовжити розпочату роботу”.
Треба зазначити, що на церковній споруді було встановлено меморіальну дошку, яка мала засвідчити імена тих осіб, які прийняли активну участь у спорудженні храма-памятника. На ній було викарбовано російською мовою такий текст:
„Сей храм основан в с.Поповой Слободе во имя Св. Троицы Св.Великому Надежды и Св.Михаила в память 300-летия царствования Дома Романових в благополучие царствования Государя Імператора Николая II Александровича.
Заложен 17 октября 1911 г. Выстроен по проекту и под техническим надзором Епархиального архитектора инж. А.А.Розанова.
Освящен 17 сентября 1913 г. Высокопреосвященным Стефаном Архиепископом курским и Обоянским при настоятеле о.Петре Вознесенськом, священнике О.Н.Запольском, дияконе Стороженко.
Строительный комитет состоял под почетным председательством Е.И.В. Великого Князя Михаила Александровича, председательством камергера Высочайшего Двора д.с.с. В.В.Муравьева-Апостола-Коробьина и из членов его камер-юнкера В.В.Павлова, генерал-майора И.В.Павлова, благочинного о.Григория Никольского, казначея А.П.Прудникова, Л.И.Курдюмова, В.П.Курдюмова, А.В.Бабицкого и крестьян: И.Л.Стеба, С.К.Пылютина, И.Мухина, П.Г.Бондаренко, Ф.Д.Белоножко, Р.Г.Михайличенко, В.И.Коваленко, Н.Е.Баран, Ф.Г.Гудименко, Е.С.Жука”.

                                                                                              Олександр Капітоненко
                                                                                              краєзнавець, м. Суми
                                                                                              Олена Сіліверстова
                                                                                              вчитель історії, с. Слобода

Житіє владики Даміана

      Житіє владики Даміана

У ці передвеликодні світлі дні хотілося б розповісти про архієпископа Даміана (Воскресенського) - новомученика Російської православної церкви, ім’я якого пов’язане також  і з нашим Буринським краєм.
Владика Даміан (у миру Дмитро Григорович Воскресенський) народився 23 жовтня 1873 року у селі Брусове Фатезького повіту Курської губернії у родині священика. Закінчивши Курське духовне училище, а потім 1894 р. і духовну семінарію,  почав служити псаломщиком Спасо-Преображенського собору у Путивлі. Невдовзі  переведений наглядачем та вчителем каліграфії та креслення до Старооскольського духовного училища.
А вже 6 січня 1897 року о.Димитрій  був курським єпископом Ювеналієм (Половцевим) рукоположений  в ієрея і призначений настоятелем церкви св. Миколая у с. Миколаївку Путивльського повіту (нині Буринського району). Тут він згодом одружився з Ольгою Михайлівною Поповою, донькою черепівського священика Михайла Попова, яка, до речі,  доводилася тіткою  відомому українському вченому Павлу Миколайовичу Попову.
У Миколаївці у подружжя Воскресенських народилися сини Михайло та Адріан. На жаль, матінка Ольга, яка була не тільки люблячою  матір’ю, але й обдарованою піаністкою, що радувала близьких  чудовою грою на фортепіано,  померла рано.
У архіві П.М.Попова, який зберігається у Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського, мається світлина з зображенням синів Михайлика та Аді, знятих біля свіжої могили матусі на тлі Миколаївського храму. Після смерті матері їх вихованням займалася тітка – старша сестра батька, яка стала жити в їхній родині. Тут же маються спогади миколаївської поміщиці княжни Варвари Миколаївни Кавкасідзе (1864-1922) та її небоги Ольги Олексіївни Лядинської-Сидорової про о.Димитрія (Воскресенського).
 За словами останньої, його дуже любили парафіяни за те, що він був безсрібником, та дуже доброю, а головне, культурною людиною. Священик, окрім виконання своїх службових обов’язків, не цурався участі й у світському житті. Так, зокрема, він спільно з поміщицею В.М.Кавкасідзе захопився влаштуванням публічних читань для селян та організацією у Миколаївці школи для дівчаток.
Отець Димитрій  володів чудовим слухом та мав гарний голос. Ольга Олексіївна пригадує, як він у них співав „Жайворонка” М. Глінки під акомпанемент своєї дружини. Природжена музикальність священика перетворювала службу в церкві на справжню насолоду для вірних. Він приділяв велику увагу хоровому співу, тому під час богослужіння спів священика та відповіді хору справляли на присутніх парафіян дуже глибоке враження.
Отець Димитрій дуже любив дітей. Бувало перед вербною неділею, у вербну суботу, він влаштовував у Миколаївці хресну ходу виключно для дітей, які рухалися  навколо церкви з вербовими гілками у руках і отримували від цього велике задоволення. Таким чином о.Димитрій створював на дітей велике враження. О. О. Лядинська-Сидорова вважала, що і на подальше життя її молодшого брата о. Сергія (Сидорова) мався вплив проникливого богослужіння та світлої особистості о.Димитрія.
Рано овдовілий священик дуже сумував за любою дружиною, однак проникливі молитви повернули йому сили і він 1901 року вступив до духовної академії у Санкт-Петербурзі. Паралельно навчався також у столичному Археологічному інституті. У 1904-05 рр. був призначений благочинним академічного духовенства і одночасно виконуючим священицькі обов’язки у Суворівській церкві Миколаївської академії Генерального штабу.
27 листопада 1904 року, у день святкування Курської Корінної ікони „Знамення”, він був пострижений у ченці єпископом Сергієм (Старогородським) з ім’ям Даміан.
Завершивши 1905 року навчання у академії зі ступенем кандидата богослов’я,  направлений на посаду викладача у Смоленську духовну семінарію.
У 1907 р.  о. Даміан повернувся до Курської губернії, обійнявши посаду наглядача Старооскольського, а згодом (з 1908 р.) Обоянського духовних училищ.
З 28 липня 1911 р. о. Дем’ян призначений ректором Смоленської духовної семінарії та зведений у сан архімандрита.
29 квітня 1918 р. хіротонізований на єпископа Переяславського, вікарія Володимирської єпархії. Це була перша архієрейська хіротонія згідно з благословенням  патріарха Тихона.
Владика Даміан не міг бути байдужим  до гонінь на церкву, які розпочалися з перших днів радянської влади, до розправ над священнослужителями, закриттю храмів, опоганенню святих мощів, конфіскації церковних цінностей тощо. Він відкрито виступав на підтримку патріарха Тихона та матері-церкви. Така його позиція не залишилась непоміченою з боку влади. Служитель культу був заарештований за звинуваченням у спротиві заходам більшовиків з вилучення церковного майна, але фактично – за протидію т. зв. „поновлювальному рухові”. І  вже у вересні 1920 року Володимирський ревтрибунал засудив владику Даміана  „до позбавлення волі терміном на весь час громадянської війни”.
У справі № 23 „Про вилучення церковних цінностей та дзвонів”, яка зберігається у т. зв. архівах Кремля у фонді „Політбюро та церква у 1922-25 роках” мається цікавий документ – доповідь Володимирського губвідділу ДПУ від 24.03.1922 р. про конфлікт з єпископом Переяславським Даміаном (Дмитром Григоровичем Воскресенським), незадовго до цього звільненим з Володимирської в’язниці. У ній зазначено, що владика відмовився „видати священні предмети з храмів”, посилаючись на „циркуляр патріарха Тихона”. Місцева влада було погодилась відкласти питання „до рішення ВЦВК та Губкома”, а ДПУ терміново оголосило сувору догану з занесенням до особової справи начальнику губвідділу „за незатримання попа Даміана (Воскресенського) та погодження з ним”, а також „за допущення сутички між натовпом та міліцією”.
                Необхідно зазначити, що у сумнозвісному Володимирському централі єпископ Переяславський Даміан перебував спільно з архієпископом Крутицьким Никандром (Феноменовим), архієпископом Астраханським Фадеєм (Успенським), єпископом Звенигородським Миколаєм (Добронравовим), єпископом Вязниківським  Корнилієм (Соболєвим) та єпископом Суздальським Василієм (Зумером).
У черговому звинувачувальному висновку  зазначалося, що „Воскресенський, будучи незгідним  з подіями, які відбуваються у церковному житті та не погоджуючись з проблемами реформ, які відповідають сучасному радянському устрою, вів таємну агітацію серед народних мас, нацьковував їх на осіб поновлювального напряму, тому „є людиною соціально небезпечною, а відтак в інтересах радянської влади  згаданого Воскресенського ... необхідно ізолювати”.
На підставі цього незграбного звинувачення   владика Даміан з формулюванням  „за зберігання контрреволюційної літератури та рукописів” 23 лютого 1923 р. був висланий до м. Теджен Закаспійської області (нині місто  Ашгабатського велаяту у Туркменістані)  терміном на 2 роки. Туди ж за ним згодом поїхав і старший син Михайло – майбутній архієпископ Казанський та Марійський (1897-1976), який влаштувався на працю фінансовим інспектором і всіляко допомагав батькові полегшити умови відбування заслання.
Повернувшись з Середньої Азії, Даміан у листопаді 1925 р. був призначений єпископом Переяслав-Заліським (нині райцентр Ярославської області РФ) та керуючим Володимирською єпархією.
У грудні 1925 р. був одним з засновників т. зв. „григоріанського руху”, який очолював архієпископ Свердловський Григорій (Яновський), спрямованого на компроміс з владою та створення соборного управління церквою у якості альтернативи патріаршеству. Був обраний членом Тимчасової вищої церковної ради, однак не підписав послання, випущеного нарадою „григоріанських” єпископів, у якому містилася критика щодо діяльності заступника патріаршого місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського). У лютому 1926 р. приніс покаяння митрополиту Сергію (Старогородському)
У травні 1927 р. владика Даміан був призначений архієпископом Полтавським та Переяславським, а також тимчасово управляв Катеринославською єпархією. Проте, в Україні він пробув лише близько року і цей період залишається і сьогодні білою плямою у його біографії.
З 25 квітня 1928 р. Д.Г.Воскресенський стає Курським преосвященним, підноситься до сану архієпископа. У Центрально-Чорноземній області Росії (до якої тоді входила Курщина) владика, за даними правоохоронних органів,  буцімто створив розгалужену мережу громадсько-релігійної організації „Ревнителі церкви”, яка вела боротьбу з насиллям радянської влади. Немовби численні священики приймали участь у діяльності цієї організації.
У червні-липні 1932 р. у західних районах Курського краю, які межують з Україною, де тоді почався спланований Москвою Голодомор, пройшли масові антиколгоспні виступи під лозунгами: „Поверніть землю, волю та селянську владу!”, „Радянська влада нас пограбувала, нам потрібна влада без колгоспів!”, „Геть колгоспи, геть радянську владу – владу бандитів!”, „Поверніть царя!”
 За даними ОДПУ, у них прийняли участь до 63 тисяч осіб. На думку слідства, ці виступи були підготовлені організацією „Ревнителі церкви”, очолювану владикою Даміаном. Невдовзі його уже вкотре було заарештовано. На слідстві він засвідчив, що „своїм завданням під час управління Курською єпархією мав об’єднання у першу чергу  довкола священнослужителів, підпорядкованих мені, та навколо окремих вірних мирян, угруповань громадян, які були б глибоко віруючими  та здатними захистити інтереси церкви; становили б собою осередки ревнителів церкви для боротьби з будь-якими зазіханнями на церкву та для проповідування православ’я. Тому я у своїх індивідуальних бесідах з деякими священнослужителями  та вірними неодноразово наголошував, що на осередках „Ревнителів церкви”  мають лежати такі обов’язки: по-перше, залучити до їх складу  дійсно глибоко віруючих православних; по-друге, не допускати жодних нападок на церкву; по-третє, славити ім’я Боже молитвою та прикладом доброго життя; по-четверте, бути найбільш старанним відвідувачем храмів та залучать інших до того ж”.
Колегія ОДПУ 26 грудня 1932 р. приговорила архієпископа Даміана (Воскресенського) до розстрілу, згодом замінивши вищу міру покарання ув’язненням у Соловецькому концтаборі терміном на 10 років. Як випливає з архівних документів, і на Соловках опальний архієпископ не змирився зі спробами властей підпорядкувати собі РПЦ. Його слова про те, що „нині у CРCР спостерігається суцільне безправ’я, якого ніде і ніколи не було, однак, врешті-решт, істина Божа має восторжествувати”, висловлені у колі друзів по нещастю, стали пророчими.
У 1937 році владику Даміана було переведено на тюремний режим утримання, а  9 жовтня того ж року постановою Особливої трійки при УНКВС СРСР по Ленінградській області  він був засуджений до розстрілу. Вирок було виконано 3 листопада 1937 року. Місце поховання архієпископа поки не локалізоване.
У архівних матеріалах кримінальних справ, на жаль, мається мало відомостей про особисте життя владики, його сім’ю. Його зовнішність в одній з анкет описується таким чином: „Зріст – вище середнього, міцної статури, широкий лоб, ніс великий, очі блакитні, волосся та борода – темно-русі, обличчя масивне, чисте, хода статечна”.
Дещо більше матеріалів вдалося розшукати про старшого сина архієпископа Даміана – Михайла Дмитровича Вознесенського (1897-1976), який у церковній ієрархії досяг також сану архієпископа Казанського та Марійського. Вийшовши на пенсію, жив у Москві, де й помер. Дітей не мав. Похований на П’ятницькому цвинтарі. Розповідь про нього буде незабаром також опублікована.  Доля ж молодшого сина Адріана залишається поки що невідомою..
Владика Даміан у 2000 році зачислений до лику святих на ювілейному архієрейському соборі РПЦ як священомученик. На малій батьківщині архієпископа у с. Брусовому (нині Понирівського району Курської області) встановлено на його честь пам’ятний поклінний хрест.
На Буринщині, у с.Миколаївці, сьогодні можна побачити лише залишки колишньої Миколаївської церкви, зруйнованої за часів радянської влади, у якій майбутній архієпископ прослужив майже чотири роки. Могила ж дружини священика взагалі втрачена.
Насамкінець необхідно зазначити, що на Курщині ще у 1998 році були започатковані  „Даміанівські читання”, які за сприяння Курської єпархії проводяться у місцевій державній сільгоспакадемії. Цього року відбулися  вже 7-мі читання, які несуть до земляків світлу пам’ять про людину унікальної християнської мужності та безстрашшя перед обличчям войовничого зла, якою був за життя владика Даміан. 

Олександр Капітоненко
краєзнавець
м. Суми


                                              
Архієпископ Даміан (Воскресенський)

Він проектував будівлі Бурині

У „Рідному краї” свого часу    був надрукований матеріал директора краєзнавчого музею М.М.Кононенка „Збережемо історико-культурне надбання для нащадків”. У ньому автор порушує питання щодо збереження будівлі робітничого клубу, архітектурний проект якого створив відомий, але тривалий час замовчуваний з ідеологічних причин  в Україні архітектор С.В.Григор’єв. Хотілося б дещо докладніше висвітлити постать цього зодчого, життєвий шлях та творчий доробок якого тривалий час вивчає київський дослідник Д. В. Малаков, заступник директора з науки Музею історії м. Києва, який  опублікував низку статей про нього.
Архітектор Григорій Сергій Вікторович народився 28 лютого 1896 року у місті  Харкові. Закінчив архітектурний факультет Харківського художнього інституту 1927 року. Ще будучи студентом, з 1925 року почав проектувати багатоквартирні житлові будинки. Так, за його проектами були споруджені будинки у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Маріуполі.
Після землетрусу, який стався 1927 р. у  Криму,  Сергій Вікторович прийняв активну участь у реконструкції та відбудові будинків відпочинку на Південному березі півострова - у Алушті та Ялті. Приймав участь у переплануванні  та реконструкції центральної частини Харкова.
Він також є автором проектів будівель електростанції у Сумах, робітничого клубу та жомосушарні Буринського цукрового заводу.
Після перенесення  столиці України з Харкова до Києва архітектор також переїхав до міста над Дніпром, де у 1936-39 рр. спроектував та спорудив  адміністративний будинок штабу Київського особливого військового округу  на вул. Банківській, №11 – один з кращих своїх творів. Нині тут розміщується Адміністрація Президента України.
Окрім того, за період з 1934 по 1939 рік, коли архітектор жив у Києві, ним були спроектовані  будівля автобази з ремонтними майстернями для урядових автомашин на вул. Некрасовській, №5/6, урядові багатоповерхові житлові будинки на вулицях Інститутській,  №№16 та 20/8, Шовковичній, №№10 та 21-23, Терещенківській, №5, Обсерваторній, №23, житлові комплекси на проспекті Перемоги, №82 та Дніпровської військової флотилії.
Як будівничий,  С.В.Григор’єв у обробці фасадів широко використовував тинькування „під шубу”, декоративні елементи неокласицизму та українського бароко. Він брав участь у конкурсах на проектування урядового центру у Києві, будинку наркоматів, сесійної зали Верховної Ради тощо.
Сьогодні у м. Сент-Пол, що у штаті Міннесота, мешкає син зодчого – Григорій Сергійович Грегорет (він дещо адаптував своє прізвище на американський кшталт), теж архітектор за фахом, працював у відомій американській архітектурно-будівельній компанії. Пан Грегорет є автором красивої церкви св. Катерини, збудованої 1975 року у м. Арден-Гілс (Міннесота).
У своєму інтерв’ю кореспондентові радіо „Голос Америки” він наголосив: „Ми хотіли мати культову споруду, яка б нагадувала українські церкви, особливо сільські. А також хотіли мати принаймні маленький смак українського бароко. Тут дуже важко зробити чисто українське бароко через те, що в ньому дуже багато деталей. Все ж старалися зробити щось подібне до нього”.
Як бачимо, нащадок автора буринських культурного та промислового об’єктів не цурається  свого українського коріння та шанує здобутки національної архітектурної школи навіть в умовах зарубіжжя. Збережімо ж і ми витвори зодчества  його батька - відомого українського будівничого, які сьогодні збереглися у нашому місті. Вони, можливо, не мають таких вишуканих барокових форм, бо належать до іншого архітектурного стилю та мають інше соціальне призначення. Та все ж і клуб,  та й жомосушарня, мають історичну та культурну цінність, і їх варто зберегти для майбутніх поколінь буринчан, а не віддавати на поталу спритним ділкам, які можуть вмить розібрати їх по цеглині, як це робилося за часів радянської влади з церквами Буринщини..

                                                                                              Олександр Капітоненко
                                                                                              краєзнавець, м. Суми

Буринщина та Путивльщина на унікальному кресленику ХУІІ століття




    

            Пам’ятки вітчизняної та зарубіжної картографії – кресленики (плани) ХУІІ-ХУІІІ століть є неоціненими джерелами для вивчення історії рідного краю, його населених пунктів та історичного ландшафту. Вони допомагають нам побачити минуле життя, донести до нас звучання живого слова, імена пращурів,  що жили на Посеймї на так званому Путивльському полі серед лісів, полів та луків. Географічний кресленик – найбільш давній спосіб картографічного зображення, який існував у вітчизняній картографії до початку ХУІІІ ст. Термін „кресленик” зустрічається в актах ХУІ ст. у значенні відмітка, грань, межовий знак.
            Кресленики ХУІІ – початку ХУІІІ століть складалися без математичних правил, на них відсутній масштаб, географічна сітка та визначена орієнтація (деякі орієнтовані на південь). На креслениках, які складались для територій різних розмірів, позначались основні елементи загально географічного характеру: шляхи, ріки, озера, ліси, гори, кущі, яри, болота, населені пункти (міста, деревні, села, остроги тощо) з позначенням числа дворів, відстаней між пунктами вздовж шляхів, монастирі, церкви, каплиці, пустища, сінокоси, колодязі, мости, перевози, клуні, житниці, засіки, рови, вали, угіддя, межові знаки. Ці об’єкти картографічного зображення не мали на креслениках чіткої просторової прив’язки. Параметрами, які організовували зображення, слугували ріки, шляхи, межові дороги, а віддалені від них об’єкти наносились за даними опитування. Умовні позначки на креслениках були однорідними, широко застосовувався пояснюючий текст. Кордони, ріки, мережа шляхів зображувалися у горизонтальній проекції, а населені пункти, гори, ліси наносилися перспективним або напівперспективним способом. Локальні кресленики служили основою для складання креслеників на великі території.

            Як не жоден інший документ, вони розкривають те, чого так не вистачає історику чи краєзнавцю – достовірність окремих миттєвостей минулого життя. То ж хочеться побачити ці місця, чи схожі вони зараз на зображення ХУІІ ст., чи збереглось хоча б що - небудь з тих часів?
            У фондах Російського державного архіву давніх актів та інших архівно-музейних закладів Російської Федерації зберігається близько 2 тис. таких креслеників. Але вони, на жаль, не дивлячись на всі зусилля вчених, практично не опубліковані. На сьогодні лише близько двох десятків креслеників та їх фрагментів введено в науковий обіг, тобто, опубліковані у літературі для фахівців. Доступ до оригіналів, природно, обмежений, бо більша їх частина перебуває у ветхому стані.
.           Деякі дослідники вказували на існування картографічних зображень в Московській державі наприкінці ХУ ст. Академік Б.Рибаков перші зведені мапи Російської держави відносить до 1497 та 1523 рр. Як відомо, першою мапою Московської держави був „Великий чертеж” (кінець ХУІ – початок ХУІІ ст.). Плани Москви складали і на початку ХУІ ст., а кресленики сільської місцевості і окремих частин міста з’явилися ще раніше. На них зображалися зовсім невеликі ділянки землі і все, що на них знаходилося: житлові будинки, скотні двори, городи, оранки, шляхи, ставки, ліси і навіть окремі примітні дерева. Окрім того, на креслениках були місцеві назви населених пунктів, ярів, пустищ, боліт, перевозів, а також пояснювальні надписи. Тому вони зберегли не просто давню топоніміку, дозволять побачити не голий план, а живе обличчя нашої давньої землі
            Звичайно, зменшене зображення місцевості будь-яка людина може зробити майже без всяких вимірів. Такі начерки, плани, мапи не дуже точні, але цілком прийнятні для орієнтування на місцевості. До винаходу різноманітних геодезичних інструментів і на Русі, і в інших країнах, або ще як їх по-російському називали „чертежи” , малювалися на око (окомірна зйомка), а в кращому випадку з використанням „верви” (вірьовки) для вимірювання відстаней.
            До наших днів збереглося немало креслеників, намальованих у ХУІ-ХУІІ століттях. Частіше за все їх складали заради потреб землевпорядкування, тобто, з метою уточнення меж земельних володінь – межування.
            Межа – це кордон між володіннями приватних осіб чи сільських громад. До встановлення таких кордонів люди здавна ставилися з великою відповідальністю. Прикордонні камені і стовпи вважалися священними. У Давньому Римі було навіть божество кордонів Термін. На його честь наприкінці року (23 лютого) влаштовувалися святкові торжества – терміналії.
            Встановлення межі супроводжувалося особливим обрядом. Спочатку заготовлені камені чи стовпи ставили поряд з ямою,  в яку їх намітили вкопати.. Стовпи натирали спеціальною маззю, прикрашали пов’язками та вінками. У виритій ямі спалювали принесену в жертву тварину. Після цього на перегорілі вуглини ставився стовп. Такі деталі маємо знати, щоб зрозуміти тексти давніх писцевих книг ХУІ – ХУІІ століть, у яких ми читаємо про межові ями, вириті поряд з яким-небудь примітним деревом, у які покладені  вуглини чи навіть „кобиляча голова”. Ці екзотичні обряди століттями зберігалися як у Європі, так і у нас на Русі..
            Встановлення межі вважалося не приватною справою, а громадською і проходило при великому зібранні людей.. Тут же сікли підлітків, щоб вони до старості запам’ятали місце і напрямок кордону. В Україні цей звичай, притаманний, до речі, і іншим європейським народам, зберігався до ХІХ ст. Під назвою „пам’ятковий прочухан”. За зняття кори або обламування гілок з  прикордонних дерев у німців передбачалося дуже жорстоке покарання - злодієві різали живіт.
            Угоди та домовленості, пов’язані зі зміною меж, укладалися обов’язково привселюдно. При цьому зазвичай ходили зі шматком дерну на голові по новій межі, ламали солому („сила солому ламає”), ударяли по руках (рукобиття), передавали із поли в полу (тобто із рук в руки), пили вино на знак освячення укладання угоди чи досягнення домовленості (продано-пропито). Багато з цих символічних обрядів дійшли до наших днів, тільки ми вже забули їх зміст. То ж ставлення до кордону, рубежу було надзвичайно серйозним і їх порушення прирівнювалося до святотатства й призводило до суворого покарання.
            Межові знаки обозначалися особливими „знаменами” та „гранями” – тобто зарубками на примітних деревах. Іноді проводили борозни плугом (межа ролейна). При всьому тому межу ніхто не міряв. Ділянку землеволодіння у писцевих книгах ХУІ-ХУІІ ст. описували приблизно так: „куди плуг та соха, сокира та коса ходили”.
            Саме внаслідок чисельних земельних суперечок, для того, щоб зафіксувати в писцевих книгах і на креслениках неміряні землі, виїздили в певну вотчину писці, збирали селян-старожилів і спільно з ними йшли по межі, а заодно наносили на план-малюнок всю навколишню місцевість.
            На давніх креслениках  мається багато надписів. Більша частина з них назви населених пунктів та городищ, полів та луків, пустищ та боліт,  річок та озер тощо. Деякі надписи мають безпосереднє відношення до межування. Часом це є витяги з писцевих книг більш ранніх межувань. Щоб їх розуміти, потрібно знати порядок межування, міри землі та лісу, назви угідь, ріллі, луків та поселень.
            Відстань рахували від стовпа до стовпа, або від стовпа чи каменя до примітного „межового дерева”. Такі дерева на планах зображаються окремо і доволі живописно. Поряд, як правило, вказується назва: „дуб вилуватий”,  „дуб погорілий”, „вільхові кущі”, або „липа”, „в’яз”, „береза” тощо.
            Інколи знаком служить курган, городище, могильник, вал чи великий камінь. Особливу увагу на давніх креслениках привертають зображення монастирів, церков, сіл та рослинності. На планах зображаються не тільки великі будівлі, наприклад, церкви чи монастирі, але й селянські хати, водяні млини, клуні, комори тощо.
            Ріки, шляхи, поселення, кордони міст, угідь (рілля та покоси) окреслені лініями, як і на сучасних мапах.  
            Авторові поталанило розшукати у РДАДА „Кресленик околиць міста Путивль, 1690-ті роки”. Він виконаний тушшю та аквареллю на папері невідомим автором . Реставрований у 2000 році реставратором І.В.Бакаєвою з Державного науково-дослідного інституту реставрації РФ.     У період з 14 по 30 березня 2008 року кресленик виставлявся у приміщенні РДАДА у Москві на виставці „Відроджені документальні скарби федеральних державних архівів”. Внаслідок цього і потрапив у поле зору дослідника.
            Постійно ж  він зберігається у комплексі креслеників Помісного приказу, виділених зі спірних поземельних справ. На думку архівістів, він, вірогідно, був створений у цьому ж приказі у рамках спірної справи між попами путивльської церкви Миколи Чудотворця та місцевими землевласниками.  
            На плані зафіксовано історичний ландшафт та топографію в околицях Путивля. Зокрема, на ньому зображені місто Путивль, Борисоглібський монастир з Під- монастирською Слобідкою, а також інші населені пункти: села Клепали, Черепівка, Грузьке, В’язове, Козацьке (Кротова Діброва), Духанівка та деревні Буринь (Боринь), Ігорівка (Вигорівка), Лухтівка (Лухтєвка).
            Тут було б доречно нагадати, що раніше у своїй краєзнавчій розвідці „Коли ж засновано Буринь?”, опублікованій у альманасі „Елегія” (Суми, 2004) автор на підставі відомостей того ж РДАДА писав, що „ у фонді 1317 „Курська межова контора” за 1807 рік зберігається справа  щодо суперечки за землю між с.Буринь та сусідніми поселеннями. Згідно з цією архівною справою у ХУІІ ст. попу та дяку Микільської церкви м. Путивль були відведені „вместо руги бортной ухожей без меры по обе стороны реки Семи и на Конотопах по обеим сторонам, с лесом и всеми угодьями, да сеножать и рыбные ловли” у Путивльському повіті.
            Згодом, шляхом надання відповідних грамот „велено попу и дьякону в том же ухоже на Гвинтовой струе и на протоке Прудках для приезда дворы себе построить, а на реке Семи мельницу”.
            У той час землі довкола належали путивльським поміщикам ... Селітряниковим, які „в 1688 году решили обмежевать свою Красненскую сеножать”. З приводу того, що”попы не допустили межевщика в свои владения”, Селітряників доніс у Москву про те, що „по другую сторону Верзанской болотины поселена попами деревня Гвинтова».
            Потім від Селітряникових сіножать перейшла до поміщика Констянтинова, який разом з поміщиками Булгаковим, Щетиніним та Щербиніним засвідчили у Помісний приказ у Москві, що «у той сеножати есть пустая земля, на которой без дач попы поселили село Груское да деревню Бурынь, а на реке Чаше построили мельницы.. И просили дать им в поместье то дикое поле с поселенными черкасами (тобто українцями –авт.) и мельницами в оклады».
            У 1693 році з Путивля було відряджено піддячого, який „по сыску и переписи то дикое поле, а на нем село Груское да деревню Бурынь, в коих живут вольные черкасы, да к тем усадищам пашни и дикого поля 2495 четвертей с долями отказал тем помещикам и с мельницами на реке Чаше и со всеми угодьи».
            Отже, з викладеного вище випливає, що Буринь була осаджена вільними українцями близько 1688 року. Однак, повернімося до архівної довідки РДАДА, у якій констатується, що не дивлячись на те, що поміщик Костянтинів 1695 року отримав грамоту на володіння Буринню, справа стосовно долі населеного пункту остаточно вирішена не була. У 1696 році наказано черкас з осадженого місця виселити. Проте наступного 1697 року відповідно до клопотання путивльських попів думні дяки постановили черкас ”до указу и до розыска не ссылать”, тобто, не виселяти. Помістя ж у Костянтиніва відібрати як невірно отримане, адже він просив дикий грунт (цілину), а йому відмовили „жилое село да деревню, коимы владеют попы”. Внаслідок цього святі отці володіли Грузьким та Буринню до 1760-х років, доки Вотчинна колегія у Москві не передала їх знову у власність поміщикам”.
            З огляду на викладене можна зробити висновок, що „Кресленик” - це унікальний для нашого регіону Посеймя  картографічний документ, на якому, вірогідно, чи не вперше позначені населені пункти Буринь, Клепали, Черепівка, Ігорівка та Лухтівка.. Окрім того, він наочно підтверджує версію про те, що місто Буринь було засноване близько 1688 року та спростовує  широко розтиражовану раніше гіпотезу про його заснування у ХІУ ст., яка не витримала перевірки часом.
            Безумовно, кресленик має бути введений до наукового обігу, щоб і інші пошуковці мали змогу працювати над цім вартісним історико-картографічним матеріалом.

Джерела та література

„Кресленик околиць міста Путивль, 1690-ті роки” (РДАДА, фонд 1209, опис 77 Рильск, одиниця зберігання 30/65, аркуш б/н).
Бондарский М.С. - Очерки по истории русского землеведения.  т. 1. М., 1947. с. 36.
Гольденберг Л.А. - Картографические материалы как исторический источник и их классификация (XVII - XVIII в). / Проблемы источниковедения. V. 1959. Т. VII. с. 296-348.
Кусов В.С. - О русских картографических изображениях XVI в. // Использование старых карт в географических и исторических исследованиях. М., 1980. с. 113-121.
Кусов В.С. - Русский географический чертеж XVII в. (Итоги выявления) // Вестник МГУ. Сер. 5. География. 1983. № 1. с. 60-67.
Рыбаков Б.А. - Русские карты Московии XV - начало XVI вв. М., 1974.
Салищев К.А. - Картоведение. М., 1990. с. 322-330.
Сотникова С. И. - Источниковедение русских карт XVII - нач. XX вв. Автореферат дисcертации на соискание ученой степени д. и. н., М., 1990. с. 43.
Сотникова С. И. - Памятники отечественной картографии XVII в. // Памятники науки и техники. 1987 - 1988. М., 1990.
Российская историческая картография (XV - начало XX вв.). Краткий словарь-справочник. М., Всесоюзный научно-исследовательский институт документоведения и архивного дела, 1997, с. 171-174.

7 березня 2009 року
Олександр Капітоненко
 краєзнавець, м. Суми                                                                                                    

воскресенье, 13 марта 2011 г.

Нереалізований залізничний проект спотворив топоніміку краю

Нереалізований залізничний проект спотворив  топоніміку краю


            Путивльським можновладцям початку ХХ ст. не терпілося, щоб повітовий центр  став би з’єднаним з мережею залізниць Російської імперії., які свого часу його оминули з певних причин. У курських архівах зберігаються цікаві матеріали про проект з’єднання м. Путивль з залізничною лінією.
            З них випливає, що на 43-му черговому повітовому земському зібранні, яке відбулося  29 жовтня 1907 року, на порядок денний було винесено питання щодо приєднання Путивля до залізниць держави. У своїй постанові з цього питання зібрання доручило управі ознайомитися з проектами, розробленими панами П. П. Тюряковим та   Н. Г. Курдюмовим, а зі свого боку зібрані різноманітні довідки, дотичні до проведення прокладання залізниці, налагодити стосунки з Лебединською та Глухівською повітовими земськими управами, а потім зібрати нараду земських та міських гласних для подальшого спільного розгляду питання про вмотивоване клопотання перед відповідними інстанціями та особами щодо з’єднання м. Путивль з залізничною мережею.
            Запрошуючи гласних на те зібрання,  управа керувалася, з одного боку, проханням членів міської комісії  швидше скликати це зібрання, а з іншого – тією думкою, що в протилежному випадку, внаслідок майбутніх дворянського та земського губернських зібрань, скликання місцевого надзвичайного зібрання мало б затягнутися ще, по крайній мірі, на місячний термін. Між тим, було б бажано обговорити залізничне питання тепер,  щоб воно було порушено панами губернськими гласними  і на очікуваному губернському зібранні.
            З деяких історичних джерел відомо,  що згідно з  проектом будівництва нової залізничної лінії від Курська до Києва вона мала проходити безпосередньо через Путивль. Однак, згідно з існуючими переказами  чи легендами, місцеве  духовенство, купці, власники гужового промислу, звиклі до розміреного життя, а також побоюючись втратити свої прибутки, не захотіли порушувати усталений уклад. Тому вони, буцімто,  дали великий хабар інженерам, які проектували цю дорогу, попрохавши провести її подалі від старовинного міста. То ж місцем для побудови станції була вибрана місцевість між селами Червоною (Красною) Слободою та Буринню, яке знаходилось за 18 верст від Путивля. Тому станція спочатку називалася Красне. Про це свідчать старі карти та архівні документи, зокрема „Журнали засідань ХІХ чергового повітового земського зібрання з 12-го по 15-те жовтня та екстреного 18-го лютого 1884 року”.
            Та все ж згодом путивляни зрозуміли, що дуже прорахувалися, бо з побудовою станції поблизу Бурині цей населений пункт почав бурно розвиватися. Незабаром тут були побудовані бурякоцукровий та цукрорафінадний  заводи промисловця Шевеля Ширмана, на яких  з’явилися робочі місця. Таким чином селяни ставали робітниками, внаслідок чого  їх добробут помітно покращився. Згодом Буринь (з 1895 року) стала волосним центром і перетворилася з села на містечко. У ньому, завдяки залізничній станції, також активно почала розвиватися торгівля. Так, бакалійними та мануфактурними товарами торгував купець Пантелеймон Харитонович Кальченко, а хлібну торгівлю вів Олександр Осійович Федер, контора якого була розташована безпосередньо при станції.
            За часів совєтської влади Буринь стала повноцінним районним центром і 1964 року вже набула статус міста. У період керівництва М. С. Хрущова Путивльський район був навіть приєднаний до Буринського, а не навпаки. Тут, вірогідно, переважила економічна доцільність та транспортна доступність, а не історична давність.
            Путивль же почав занепадати. Відсутність залізниці помітно позначилося на розвитку його економіки та містобудування. Так, городяни внаслідок віддаленості від залізниці мали платити так звану гужову надбавку за поставлені з інших місць товари, переживати різні транспортні пригоди та незручності.
            Тому  місцева влада на об’єднаному засіданні надзвичайного Путивльського повітового земського зібрання та Путивльської міської думи 13 січня 1908 р. з питання про приєднання м. Путивль з залізничною мережею імперії, визнала за доцільне прокладання залізниці та погоджуючись з доповіддю спеціальної комісії щодо проведення запроектованої до побудови акціонерним товариством Придніпровської залізничної магістралі  Херсон – Катеринослав – Полтава – Терни продовжити її через ст. Путивль Московсько-Києво-Воронізької залізниці по Путивльському повіту до міст  Путивль та Глухів і далі до ст.  Хутір Михайлівський тієї ж М.- К.- В. залізниці. На цій підставі зібрання ухвалило прохати Курське губернське земське зібрання прийняти на себе подальше провадження справи з прокладання залізничної лінії через Путивльський повіт та м. Путивль згідно з зацікавленими земствами.
            До розробки проекту був залучений інженер шляхів сполучення Степан Олександрович Чмутов  У своєму листі від 28.02. 1908 р. він виклав  техніко-економічне обґрунтування, у якому, зокрема,  зазначив: „Прокласти вітку від ст. Буринь (Путивль) до м. Путивль (до р. Сейм без мосту через Сейм) коштує недорого, близько 500 тис. руб. Кінцевий пункт вітки (ст. Путивль) буде навпроти міста між річкою Рехтою (Сейм) та оз. Хатишем. Довжина гілки від 14 до 15 верст. Якщо ж ви бажаєте мати проект від ст. Терни через Буринь та м. Путивль до ст. Глухів, то це буде завдовжки 87 верст плюс 3 версти з’єднувальна гілка до ст. Буринь, загалом 90 верст. Напрямок тут буде іншим, а саме: перетин ріки Сейм  південніше хутора Калініна, потім на с. Білу Галицю та Ширяєве, щоб вздовж яру розвинути від долини р. Сейм підйом у степ на 40 верст. Обігнувши Ширяєвський яр, лінія піде на Путивль і з північно-східної околиці міста, за півтори версти від нього  (у бік Рижкового хутора), буде спроектована ст. Путивль”.
            Як свідчить цей історичний документ, будівництво залізничної ст. Путивль планувалося безпосередньо поблизу м. Путивль. На жаль, цьому проекту не судилося бути здійсненим в силу певних причин. А залізнична ст. Красне, що згодом опинилася у межах Бурині внаслідок її розростання,  з незрозумілих мотивів чомусь пізніше була перейменована на ст. Путивль. Ця географічна невідповідність, створена внаслідок недолугої старорежимної топонімічної політики, нині викликає плутанину, збиває з толку пасажирів, ускладнює їм придбання квитків та призводить до незручних ситуацій, коли вони дізнаються, що від залізничної станції до м. Путивль мають добиратися ще понад 20 км  на іншому виді транспорту.
            Зараз в Україні настав час великих реформ, тому  наразі  було б доречним для міської влади порушити перед керівництвом Південно-Західної залізниці питання про перейменування ст. Путивль на ст. Буринь. Тут за приклад можуть служити обласні центри. Адже немає ж у Сумах ст. Чернігів, а у Чернігові – ст. Суми. Тож і в Бурині має бути однойменна станція. І всілякі відмовки залізничних чи місцевих владних чиновників про недоцільність чи економічну неспроможність здійснити таке перейменування не витримують жодної критики. Це може розцінюватися лише як небажання працювати. Адже маємо вже приклад, коли 2007 року ст. Воронезьку, що у Шосткинському районі на лінії Конотоп - Хутір-Михайлівський безболісно перейменували на ст. Терещенську. Про це навіть опублікували  в Інтернеті відповідну телеграму:
ДЕРЖАВНА АДМIНIСТРАЦIЯ ЗАЛIЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ
Т Е Л Е Г Р А М А
                      19.01.2007  N ЦЛ-11/78
 
      На підставі  клопотання  ПЗЗ  ст.  Воронізька  (код  328102),
розташований      на      дільниці      Конотоп      -       Хутір
Михайлівський, перейменовується  на  ст.  Терещенська  (російською
мовою - Терещенская).
      Внесіть доповнення до Тарифного керівництва 4 (книга 2).
      Iнструктуйте причетних працівників.
 
  Заступник начальника ЦЛ                                  I.Карпяк
            Як бачимо, нічого надзвичайного для залізничників не трапилося. Лише змінили вивіски на будівлі вокзалу, внесли доповнення до відповідної книги тарифного керівництва та проінструктували . Та ще запросили на урочистості з нагоди перейменування французького громадянина Мішеля Терещенка – нащадка відомих у минулому українських цукрозаводчиків, на честь яких і була спочатку названа станція Терещенська.
      Якщо ж путивлянам заради престижу так затялося мати залізничну 
станцію з назвою Путивль, то нехай перейменують роз’їзд Шечково поблизу с. Гірки на залізничній лінії Ворожба – Хутір-Михайлівський, яка проходить територією Путивльського району. Це було б більш справедливо з точки зору географії та здорового глузду. А у Бурині нехай би вже була однойменна ст. Буринь. Так підказує логіка. Так вимагають реформи нашого сьогодення.
Олександр Капітоненко
краєзнавець
м. Суми

Список поміщиків Буринщини

Алфавітний список
поміщиків Засеймського стану Путивльського повіту Курської губернії
(волості  Буринська, Гвинтівська, Поповослобідська, Великонеплюївська, Червонослобідська, Клепальська, Глушецька, Миколаївська, Черепівська, Жуківська)
            Список складено на основі опрацювання церковних метричних книг, особистих архівів, краєзнавчої літератури, статистичних відомостей та інших джерел. Він не претендує на виняткову повноту і може бути доповнений всіма бажаючими, які мають якісь зауваження чи нові дані.


Адамович Анастасія Павлівна , с. Миколаївка, с. Черепівка

Александрович Єгор Васильович, дер. Дич, дер. Лухтівка
Александрович Параскева Сергіївна, титулярна радниця, дер. Дич,             дер. Лухтівка

Александровський Василь Романович, дворянин, титулярний радник, поміщик с. Лухтівка

Апраксін Степан Федорович, граф, с. Степанівка, сільце Шилівка, дер. Федорівка
Апраксіна Катерина Іванівна, графиня, донька графа Івана Симоновича Гендрікова, таємна радниця, поміщиця с. Буринь

Афанасіїв Яків Афанасійович, відставний майор

Багрєєв Сергій Трохимович, с. Піски

Баранников Василь, хут. Василівка Миколаївської волості

Барятинський Олександр Іванович, князь, с. Нечаївка

Білявін Володимир Іванович, с. Велике Неплюєве

Безпальцев Федір Васильович, с. Миколаївка, дер. Василівка

Бенкевич Ганна Петрівна, дворянка, с. Клепали, с. Дяківка
Благовіщенська Варвара Петрівна, с. Дяківка

Березніков Олександр Павлович, колезький секретар, с. Велике Неплюєве
Березнікова Марія Кирилівна, полковниця, с. Велике Неплюєве, дер. Бошівка

Богич Олена Іллівна, вдова домашнього вчителя, с. Попова Слобода

Ботовріна Віра Іванівна, дружина купця, с. Клепали

Бош Яків Іванович, хут. Черепов Миколаївської волості

Бредихін Олександр Миколайович, капітан, с. Буринь

Булгакова Варвара Матвіївна, дер. Сапухівка

Вадбольська Уляна Миколаївна, княгиня, с. Миколаївка

Вонлярлярська Жозефіна Дем’янівна, прапорщиця, с. Велике Неплюєве, сл. Дмитрівна, дер. Карпилівка
Вонлярлярська Любов Дмитрівна, с. Велике Неплюєве

Воропанова Олімпіада Опанасівна, с. Гвинтове

Вощинін Лев Петрович, с. Жуківка, сл. Дмитрівка
Вощинін Єгор Петрович, с. Жуківка, сл. Дмитрівка
Вощинін Євграф Петрович, сл. Дмитрівка
Вощинін Василь Євграфович, дворянин, губ. секретар, сл. Дмитрівка
Вощиніна Людмила Євграфівна, дружина губ. секретаря, с. Черепівка
Вощініна Єлизавета Петрівна, сл. Дмитрівна
Вощиніна Олександра Петрівна, с. Черепівка
Вощиніна Людмила Петрівна, сл. Дмитрівна
Вощиніна Марія Максимівна, сл. Дмитрівна, с. Черепівка
Вощиніна Агафія Єлисеївна,  ад’ютантша, дер. Дич

Вощинін Микола Ілліч, штаб-ротмістр, с.Лухтівка

Вишневський Пилип Іванович, підпоручик, с. Духанівка
Вишневська Катерина Антонівна, с. Духанівка

Віхтор-Берченко Іван Ілліч, 1814 р. н., колезький реєстратор, с. Велике Неплюєве
Віхтор-Берченко Любов Дмитрівна, дружина колезького реєстратора, с. Велике Неплюєве
Віхтор-Берченко Марія Іванівна, 1858 р. н., дівиця, донька колезького. реєстратора Івана Ілліча В.- Б., с. Велике Неплюєве
Віхтор-Берченко Іван Іванович, 1859 р. н., син Івана Ілліча В.- Б., с. Велике Неплюєве

Вороніна Варвара Яківна, дружина колезького асесора, с. Миколаївка

Воропонова Олімпіада Опанасівна ( ? - 22.07.1844), поручниця, с. Гвинтове

Гамалія Олександр Гаврилович, с. Клепали, дер. Новоолександрівка
Гамалія Микола Гаврилович, дер. Михайлівка, Чаша, Карпилівка та ін.
Гамалія Іван Миколайович, дворянин, с. Клепали
Гамалія Михайло Гаврилович, с. Клепали
Гамалія Варвара Вікентіївна, 1836 р. н., полковниця, вдова, с. Клепали
Гамалія Олександр Володимирович, с. Клепали, с. Новоолесандрівка з хуторами, пустошами та дачами

Головін Іван Іванович, 1848 р. н., граф, закінчив університет, колезький асесор, згодом титулярний радник, с. Попова Слобода, с. Велике Неплюєве
Головіна Ольга Порфирівна, дружина Івана Івановича Головіна, с. Велике Неплюєве
Головін Володимир Іванович, 1873 р. н., син Івана Івановича Головіна, с. Велике Неплюєве
Головін Володимир Іванович, 1850 р. н., граф, колезький секретар, згодом титулярний радник
Головіна Ганна Володимирівна, 1824 р. н., графиня, вдова, с. Велике Неплюєве
Головін Ілля Іванович, штабс-капітан, с. Велике Неплюєве, сл. Мале Неплюєве, с. Піски, с. Дяківка
Головіна Катерина Миколаївна, штабс-капітанша, с. Велике Неплюєве
Головіна Марія Іванівна, штик-юнкерша, поміщиця с. Бошівка, с. Велике Неплюєве
Головіна Софія Іванівна, 1849 р. н., с. Велике Неплюєве

Горбовцов Гаврило Петрович, купець, с. Миколаївка

Діянчев Капітон Гаврилович, с. Піски (Байдуровське)
Діянчев Олександр Гаврилович, с. Піски
Діянчева Лариса Гаврилівна, с. Піски

Дьяконова Анстасія Василівна, дружина губернського секретаря, с. Гвинтове

Звягін Павло Захарович, дер. Карпилівка

Єфремов Семен Якович, купець 1-ї гільдії, с. Велике Неплюєве
Єфремов Леонтій Семенович, с. Гвинтове
Єфремов Олександр Семенович, дворянин, с. Чаша

Іваницька-Василенко Марія Петрівна, дворянка, с. Попова Слобода

Іванов-Камаєв Семен Степанович, ~1821 р. н., закінчив університет, статський радник
Іванов-Камаєв Олександр Степанович, 1833 р. н., колезький секретар, с. Червона Слобода, дер. Вигорівка (Ігорівка)
Іванова-Камаєва Єлизавета Іванівна, 1841 р. н., дружина колезького секретаря, с. Червона Слобода
Іванов-Камаєв Костянтин Олександрович, 1863 р. н., син
Іванова-Камаєва Антоніна Олександрівна, 1865 р. н., донька
Іванов-Камаєв Павло Олександрович, 1866 р. н., син
Іванова-Камаєва Варвара Олександрівна, 1869 р. н., донька
Іванов-Камаєв Марія Олександрівна, 1872 р. н., донька

Ісаєвич Ганна Олександрівна, дворянка, с. Миколаївка
Ісаєвич Марія Михайлівна, дворянка, с. Миколаївка

Кабильська Олена Василівна, дер. Карпилівка

Кавкасідзе Варвара Миколаївна, (1861-1922), княжна, закінчила гімназію, с. Миколаївка
Кавкасідзев Микола Семенович, князь, с. Миколаївка, володів також 8 дес. землі у с. Іванівка Волинцевської волості
Кавкасідзев Микола Миколайович, князь, ~1847р.н., випускник  Московського універерситету,  с. Миколаївка
Кавкасідзева Ольга Павлівна, княгиня, с. Миколаївка
Кавкасідзева Анастасія Василівна, с. Миколаївка

Казарін Матвій Максимович, у 1840 р. комісіонер 14-го класу у відставці, с. Червона Слобода

Кобеляцька Ольга Павлівна, дворянка, с. Велике Неплюєве
Кобеляцький Степан, у 1845 р. студент Імператорського СПБ університету, с. Велике Неплюєве

Кобилякова Єфросинія Матвіївна,  х. Сапушин
Кольченко Іван Гаврилович, у 1904 р. продав вітряк за 105 руб. під зніс у Полтавську губ., с. Буринь

Ковалевський Микола Спи ридонович, дер. Карпиловка

Кононенко Андрій Никандрович, міщанин с. Черепівка, у 1907 р. власник 73 дес. землі, куплених у вдови титулярного радника Наталі Миколаївни Мелєхової, с. Черепівка

Коренєв Василь Петрович, дер. Бошівка
Коренєв Боніфатій Васильович, хут. Сапушин
Коренєва Ганна Андріянівна, дер. Бошівка
Коренєва Марія Єгорівна, дер. Бошівка

Коропчевський Петро Павлович, дер. Карпиловка
Корф Софія Олександрівна, с. Піски (Бандурське)
Костянтинов Микола Миколайович, гвардії капітан, с. Гвинтове
Костянтинов Микола Григорович, майор, с. Гвинтове, с. Олександрівка (Вегерівка)
Костянтинов Григорій Григорович, капітан, с. Олександрівна (Вегерівка)

Краснянський Василь Олексійович, с. Піски

Крикуневич Марія Степанівна, с. Жуківка, сл. Василівка, с. Черепівка

Курдюмов Ілля Сергійович, штабс-капітан, с. Попова Слобода, с. Духанівка
Курдюмов Олександр Іванович, власник економії у с. Попова Слобода
Курдюмова Зінаїда Іванівна, с. Попова Слобода
Курдюмов Василь Павлович, с. Попова Слобода
Курдюмова Варвара Павлівна, дівиця, донька штабс-капітана, с. Попова Слобода

Ладигіна Марія Василівна, 1822 р. н., міщанка, с. Миколаївка
Ладигін Іван Іванович, 1861 р. н., син, с. Миколаївка
Ладигіна Віра Іванівна, 1861 р. н., донька, с. Миколаївка

Левенштерн Катерина Гаврилівна, баронеса, с. Гамаліївка

Линтварьова Олександра Олександрівна, хут. Сапушин

Лихачов Федор Іванович, відтставний майор, дер. Ігорівка
Лихачов Козьма Гнатович, відставний прапорщик, дер. Ігорівка
Лихачов Юхим Козьмич (1787- 29.01.1806), неслужилий дворянин,  дер. Дич
Лихачов Федір Йосипович, дер. Вигорівка (нині Ігорівка), дер.  Карпилівка
Лихачова Ірина Козьмівна, дівка, донька Козьми Гнатовича Лихачова, дані 18.12.1836 р., дер. Ігорівка

Лук’янович Марія Петрівна, дворянка, с. Черепівка

Лярський Дмитро Костянтинович, сл. Неплюєва (Успенка)
Лярська Анастасія Іллівна, сл. Неплюєва (Успенка)
Лярський Євген Дмитрович, 28.04.1831 р. н., сл. Неплюєва (Успенка)


Мазуревський Йосип Максимович, с. Миколаївка, с. Черепівка
Мазуревський Йосип Миколайович, 1874 р. н., с. Миколаївка
Мазуревський Микола, 1846 р. н., с. Миколаївка
Мазуревська Марія Михайлівна, дворянка, 1847 р. н., с. Миколаївка
Мазуревська Феодосія Іванівна, поміщиця, вдова, с. Миколаївка

Маковнєва Євпраксія Миколаївна, дворянка, с. Клепали

Марков Михайло Іванович, поручник, с. Гвинтове, с. Черепівка, с. Жуківка (Троїцьке)
Марков Василь Іванович, підпоручик, с. Олександрівна (Вегерівка), с. Гвинтове
Маркова Ольга Іллівна, генерал-майорша, с. Велике Неплюєве (куток Ольгівка ?)
Маркова Надія Павлівна, с. Троїцьке (Жуківка), с. Черепівка

Масалітінов Василь Іванович, капітан, с. Лухтівка
Масалітінова Устина Іванівна (1783 - 5.01.1806), дружина капітана Василя Івановича Масалітінова, поміщика с. Лухтівка
Масалітінов Григорій Васильович, підпоручик
Масалітінова-Анненкова Агрипина Андріївна, дружина Григорія Васильовича М., будівниця другої церкви у с.Червона Слобода 1788 року
Масалітінов Сисой Іванович, штабс-капітан, поміщик, церковний староста (1891), с. Червона Слобода
Масалітінов Іван Іванович, підпоручик, поміщик с. Лухтівка, згад. 22.01.1800 р.
Масалітінов Іван Іванович, відставний прапорщик, с. Червона Слобода
Масалітінова Катерина Іванівна, 2.04.1787 р. н., донька Івана Івановича М.
Масалітінов Никанор Васильович, губернський секретар, почесний мировий суддя Путивльського повіту, с. Червона Слобода, дер. Лухтівка, хутір під Пересипками
Масалітінова Клавдія Дмитрівна, дружина Никанора Васильовича
Масалітінов Василь Никанорович, ~1862 р. н., випускник ліцею, колезький секретар, церковний староста, помер 20.12.1897 р. від пневмонії на 37 році життя, с. Червона Слобода, дер. Лухтівка
Масалітінов Валеріан Васильович, губернський секретар, с. Червона Слобода, дер. Лухтівка, сільце Видне (Чумакове?), дер. Пересипки
Масалітінова Варвара Олексіївна, дружина Валеріана Васильовича
Масалітінова Марія Валеріанівна, 4.04. 1842 р. н., донька Валеріана Васильовича
Масалітінов Василь Валеріанович, 13.03. 1841 р., син Валеріана Васильовича
Масалітінов  Микола Валеріанович,  4.05.1843 р. н., син Валеріана Васильовича
Масалітінов Андрій Валеріанович, 19.05.1844 р. н., син Валеріана Васильовича
Масалітінов Валеріан Валеріанович, губернський секретар, гласний Путивльського повітового земського зібрання на 1884 р., с. Червона СлободаМасалітінов Євген Валеріанович, колезький секретар, член повітової земської управи Путивльського повіту на 1884-91 рр., с. Червона Слобода
Масалітінов Петро Андрійович (1792-24.05.1843), підпоручик, помер у віці 49 р. від водянки, поміщик с. Червона Слобода
Масалітінова Катерина Іванівна, дружина Петра Андрійовича Масалітінова
Масалітінов Павло Петрович, 19.06.1835 р. н., син Петра Андрійовича
Масалітінов Євграф Петрович, 18.12.1836 р. н., син Петра Андрійовича
Масалітінова Клавдія Петрівна, донька П.А. Масалітінова , 8.03.1841 р.н.
Масалітінова-Глебова Євгенія Петрівна, прапорщиця, дружина Василя М., мати Никанора та інш., с. Червона Слобода, дер. Пересипки
Масалітінов Єгор (Георгій) Андрійович, підпоручик, с. Дич
Масалітінов Єлисей Васильович (1727-27.01.1807), відставний каптенармус, поміщик с. Дич, помер у 80 р. від водянки
Масалітінов Григорій Васильович, 1827 р. н., колезький секретар (1884), згодом статський радник (1891), почесний мировий суддя Путивльського повіту, с. Червона Слобода, дер. Лухтівка, дер. Піски, дер. Пересипки
Масалітінова Олександра Григорівна, випускниця Смольного інституту шляхетних панночок, донька Григорія Васильовича

Масалітінов Василь Григорович, прапорщик, поміщик с. Червона Слобода, згадується у метриках 26.02.1792 р.
Масалітінов Василь Васильович, 23.12.1793 р. н., син Василя Григоровича, с.Червона Слобода
Масалітінова Варвара Григорівна, вдова, одружилася 30.06.1787 р. з прем’єр-майором князем Степаном Йосиповичем Ерістовим
Масалітінов Олександр Васильович, штабс-ротмістр, с. Червона Слобода, дер. Дич, дер. Лухтівка
Масалітінов Іван Васильович, підпоручик, с. Дич, одружився 12.02. 1845р.
Масалітінов Іван Петрович з братами, дворянин, с. Дич
Масалітінова Марія Гнатівна, капітанша, померла 18.04.1840 р., с. Червона Слобода
Масалітінова Катерина Василівна, донька померлого поміщика В. Масалітінова, одружилася 12.02.1845 р. з поручиком Іваном Васильовичем Масалітіновим
Масалітінова-Петрищева  Тетяна Василівна, 28 р., донька померлого поміщика В.Масалітінова, одружилася 31.08.1845 р. з рильським поміщиком підполковником Михайлом Георгійовичем Петрищевим
Масалітінова Єлизавета Василівна, с. Піски
Масалітінова Надія Яківна
Масалітінов Василь Григорович, поміщик, опікун школи, 11.03.1898 р. обраний церковним старостою с. Червона Слобода
Масалітінова Палагія, поміщиця, згадується у 1795 та 1801рр. як дарительниця церкві
Масалітінова Ганна Тимофіївна, поміщиця
Марфа Петровна Масалітінова, поміщиця

Маслов Єгор Якович, с. Духанівка
Маслова Любов Яківна, с. Духанівка

Марковський Мартин Осипович, с. Буринь

Мачихін Яків, у 1840 р. гвардії прапорщик, с. Червона Слобода

Мошко Іван Григорович, ~1827 р.н., вільнопрактикуючий лікар,  с. Черепівка
Мошко Надія Павлівна, дружина лікаря, с. Черепівка

Муравйов-Апостол-Коробїн Володимир Володимирович, с. Попова Слобода, сце. Леонтіївка

Назарова Марія Василівна, княгиня, с. Миколаївка
Назарова Марія Миколаївна, дворянка, с. Миколаївка
Неплюєв Микола, майор, власник с. Велике Неплюєве Недригайлівського округу Харківської губернії станом на 20.03.1803 року

Нуджевська Надія Семенівна, генеральша, власниця дач Часького та Ослецького городищ,  які згодом продала

Овсянникова Олександра Яківна, полковниця, с. Червона Слобода

Павлов Микола Степанович, (1760-27.07.1818), ст. радник, с. Буринь
Павлова Ганна Олексіївна, (1767 - ?), дружина Миколи Степановича Павлова
Павлов Володимир Миколайович (1796 - ?), поручик Пермського піхотного полку, с. Буринь
Павлов Микола Володимирович (23.10.1820 – 25.06.1880), підполковник
Павлова (Уманець) Олександра Василівна (3.04.1832- 25.03.1875), дружина Павлова Миколи Володимировича
Павлов Микола Миколайович, підпоручик
Павлова Єлизавета Миколаївна (14.04.1851-?)
Павлов Володимир Миколайович (4.04.1852-?), штабс-капітан
Павлов Сергій Миколайович (4.06.1854-1921)
Павлов Олександр Миколайович (14.01.1856-?), підпоручик, с.Буринь
Павлова Любов Миколаївна (2.09.1857-?)
Павлова Надія Миколаївна (10.12.1860-?)
Павлова Валентина Миколаївна (14.11.1862-?)
Павлова Зінаїда Миколаївна (9.10.1864-?)
Павлов Олексій Миколайович (1792-?), титулярний радник, с. Буринь (чи не власник х. Олексіївського ?)

Павлов Володимир Володимирович (1.10.1837 10.11.1905, Буринь), закінчив Київську губернську гімназію 1855 р., підпоручик, статський радник, власник маєтку у с. Буринь
Павлова (Полякова) Єлизавета Петрівна ( ? - ? ), дружина Володимира Володимировича Павлова
Павлов Володимир Володимирович (25.11.1864, Буринь – 1941, Афіни)
Павлова (Вадбольська) Лідія Дмитрівна (27.12.1872-7.08.1948, Москва), дружина Володимира Володимировича Павлова
Павлов Всеволод Володимирович ( 1898, Буринь- 1972, Москва)
Павлов Анатолій Володимирович (?-?, Ніцца)
Павлов Йосип Володимирович (?, Буринь-1920)
Павлова-Говоруха Євгенія Володимирівна (~1867, Буринь-?)
Павлова-Плєшкова Єлизавета Володимирівна (~1874, Буринь-?)
Павлова-Бєршова Наталя Володимирівна (?, Буринь-?), померла на еміграції від сухот

Павлова Ольга Володимирівна (1876, Буринь-1952, Москва), закінчила Курську гімназію, була репресована, відбула заслання у Казахстані

Панкевич Серафима Василівна, дружина губерн. секретар, с. Гвинтове
Пишчевич Варвара Леон.,  сл. Сагарівка Черепівської дачі

Полетика Софія Дмитрівна, поручниця, с. Велике Неплюєве

Політика Петро Якович, губернський секретар, с. Черепівка
Політика Людмила Євграфівна, дружина губ. секретаря, с. Черепівка

Поплавська Людмила Лук’янівна, дворянка, с. Глушець

Пустошкін Микола Іванович, капітан, 1820 р. н., с. Велике Неплюєве
Пустошкіна Надія Дмитрівна, 1820 р. н., капітанша, вдова, с. Велике Неплюєве, дер. Корнилівка (Коренівка ?)

Пущина Софія Антонівна, дворянка, с. Гамаліївка

Рибоп’єр Іван Олександрович, граф, с. Глушець

Самойлова Віра Кузьмівна, дворянка, с. Миколаївка
Самойлова Ганна Кузьмівна, дворянка, с. Миколаївка

Самохін Василь Захарович, поручик, с. Духанівка
Самохіна Марія Павлівна, поручниця, с. Духанівка

Сегунов Григорій, секунд-майор, городничий м. Ромни Чернігівського намісництва, у 1803 році на аукціоні придбав с. Велике Неплюєве за векселями померлого його власника майора Миколи Неплюєва 

Cеребряков Аполон Олексійович, с. Черепівка
Серебряков Михайло Аполлонович, с. Гамаліївка
Серебряков Леонід Аполлонович, с. Гамалівка
Серебрякова Юлія Іванівна, генеральша, с. Миколаївка

Степанов Павло Вікторович, поручик, с. Олександрівка
Степанов Платон Вікторович, дійсний статський радник, с. Гвинтове,            с. Олександрівка, дер. Дич, хут. Улянин
Степанова Єлизавета Григорівна, вдова дійсного статського радника, с. Гвинтове

Студзинський Вікентій Семенович, штаб-ротмістр, с. Попова Слобода
Студзинська Варвара Миколаївна, штаб-ростмірша, с. Попова Слобода
Студзинський Олександр Вікентійович, поручик, с. Попова Слобода
Студзинський Леонтій Вікентійович, колезький асесор, с. Попова Слобода
Студзинська Єлизавета Леонтіївна, начальниця гімназії і вчителька російської мови
Студзинська Єлизавета Іллівна, с. Велике Неплюєве

Терещенко Іван Миколайович, 1855 р. н., закінчив університет, гвардії корнет
Терещенко Микола Федорович, с. Попова Слобода
Терещенко Михайло Іванович, с. Попова Слобода
Терещенко Федір Артемович, дворянин, с. Глушець
Терещенко Надія Федорівна, дер. Леонтіївна, с. Попова Слобода

Терлецький Іван Іванович, дворянин, с. Глушець

Толстая Марія Іванівна, графиня, с. Велике Неплюєве, сце. Бандурське (Піски)
Толстая Мотрона Михайлівна, 1826 р. н., вдова, с. Велике Неплюєве

Тюменєв Микола, дер. Суховерхівка з двома деревнями та пустош
Тюмєнєв Олександр Миколайович, майор, дер. Суховерхівка

Фотієва Ганна Миколаївна, дворянка, с. Черепівка

Цибульський Іван Васильович, штабс-капітан, с. Червона Слобода, дер. Дич, дер. Лухтівка
Цибульський Олександр Іванович, 17.11.1841 р. н., син Івана Васильовича та Олександри Павлівни
Цибульський Володимир Олександрович, завідував Буринською військово-кінною дільницею, с. Червона Слобода
Цибульський Василь Іванович, 9.09.1840 р. н., син І. В. Цибульського
Цибульська Олександра Павлівна, штабс-капітанша, дружина Івана Васильовича, с. Червона Слобода, 29 р., померла при пологах 26.02. 1845 р.
Цибульська Єлизавета Іванівна, 1.01.1843 р. н., донька Івана Васильовича с. Червона Слобода
Цибульська Віра Павлівна, штабс-капітанша, дер. Дич, дер. Лухтівка

Шапошников Михайло Андрійович, титулярний радник, с. Гвинтове
Шапошников Петро Андрійович, поручик, с. Духанівка
Шапошников Іван Андрійович, штабс-капітан, с. Духанівка
Шапошникова Варвара Василівна, штабс-капітанша, с. Духанівка

Шелехова Наталя Миколаївна, дворянка, вдова, титул. радниця, с.Черепівка
Шелехов Олександр Іванович, ~1870 р. н., інженер-технолог, закінчив Харківський технологічний університет

Шеншина Вікторина Іллівна, корнетша,  дер. Вікторинівка

Шечков Яків Опанасович, с. Бошівка
Шечкова Єлизавета Єгорівна, вдова титулярного радника, с. Попова Слобода

Шишковська Мотрона Федотівна, дворянка, с. Глушець

Щепотьєва Олена Михайлівна, дружина губернського секретаря, с. Буринь

Чагін Микола Михайлович, колезький реєстратор, с. Буринь

Челіщева (Гендрікова) Варвара Іванівна, донька графа Івана Симоновича Гендрікова, таємна радниця, с. Буринь, с. Чалищівка
Челіщев Олександр Олексійович, полковник, с. Чалищівка
Челіщева Олена Олександрівна, с. Чалищівка
Челіщев Гліб Олександрович, прапорщик, с. Чалищівка
Челіщев Петро Олександрович, корнет, с. Чалищівка
Челіщева Катерина Олександрівна, с. Чалищівка

Чепурін Степан Михайлович, дворянин, с. Клепали

Черепов Леонтій Никифорович, відставний прапорщик, с. Попова Слобода
Черепов Микола Леонтійович, чиновник 14-го класу, с. Гвинтове, х. Анютин, с. Попова Слобода, с. Веселе
Черепов Андрій Леонтійович, гвардії поручик, с. Попова Слобода
Черепов Олександр Леонтійович, полковник, сільце Леонтієвське
Черепов Кирило Леонтійович, с. Глушець
Черепова Марія Дмитрівна, капітанша, с. Велике Неплюєве
Черепов Михайло Іванович, с. Гамаліївка

Чупахін Максим Савович, 1846 р. н., дворянин, с. Велике Неплюєве
Чупахіна Варвара Луківна, 1852 р. н., дружина Максима Савовича Ч.,             с. Велике Неплюєве
...................................................................................................................
Список скорочень:
с. – село
сл. -  слобода
сце. – сільце,
дер. – деревня
хут. – хутір

Підготував Олександр Капітоненко
6 березня 2011 року
м. Cуми