Залізнична ст. Путивль

Залізнична ст. Путивль
Світлина Якова Фесика

понедельник, 4 апреля 2011 г.

Зачарована красою рідного Посейм"я

Зачарована красою рiдного Посейм’я
                                                      
                                                                                              Ти знаєш край,
                                                                                              Де Сейм журливо води
                                                                                              Між берегiв осиротiлах ллє...
                                                                                               О. Толстой

        Якщо на мене, то село Пiски Буринського району на Сумщинi — наймальовничiше з-помiж усiх населених пунктiв нашого регiону. Піски – моя колиска, якому я присвятила такі віршовані рядки:

Село – моя колиска,
Де місяць золотим ріжком
Вигойдує тихенько пісню
В садочку під вікном.

Село – моя колиска,
Дитинства сіножать.
Тут зорі – низько-низько
У душу миготять.

Село – моя колиска,
Де моріжок-трава,
Юначим гострим зблиском
У серці ожива.

Село – моя колиска
Ти перехрестя всіх доріг.
І як зоря, як пісня
Ведеш на батьківський поріг.

Село – моя колиска,
Найбільша благодать.
Тобі вклоняюсь низько
Й бажаю розквітать!


            Навiть не зорiєнтуюсь, якої пори року вам завiтати до нас, щоб вповні розкрилася ота хвилююча краса величного незрівнянного Посейм’я.
         Весною?! Коли чепурнi хати, мов лялечки, визирають з блiдо-рожевого мережива вишнево-яблуневих садiв, коли бузково-черемховий аромат оп’яняє i тривожить душу...
         Влітку?! Коли дитячий галас на рiцi Сейм не вщухає нi на мить i сонячнi дiаманти крапель виблискуютъ на бронзових тiлах вiдпочиваючих. А нiчною порою мiсячна доріжка прямо вздовж рiчки веде тебе десь у захмарну далечiнь, верболози повняться таємничим пташиним леготом i росянисте рiзнотрав’я холодить ступнi. Земля вiддає своє тепло i вiдчуваєш, як її житєдайнi соки переливаються в тебе. Тут вiдступають деннi турботи i душу огортає спокiй, блаженний спокiй умиротворення. У такі хвилини не можеш не бажати добра i щастя всiм i всьому сущому на землi.
              Чи восени?! Коли мов у золотім обрамленнi стоять хатки, а понад берегом червлена позолота осенi стелить м’яку постiлъ.
              Чи може взимку?! Коли в голубуватому присмерку важких соснових шапок мережаться на пухкому покривалi Бiлої Тишi беззахисно виразнi слiди мешканцiв лiсу. У цей перiод вiкна осель свiтяться якимось особливим затишком; в небо клубочаться сiрi дими, а в сараях лiниво-сито ремигає худоба. Пiсля тяжких трудiв спочиває земля, вiдпочивають люди.
     Можливо, не всiм вiдомо, що на територiї Пiскiвської сiльради на площi понад сотнi гектарiв розмiщується Середньосеймський державний ландшафтний заказник загальноукраїнського значення. Своєрiдне по красi рiчище Сейму з унiкальними природніми  комплексами з переважаннями лугової рослинностi заплавних лiсiв i багаточисельними водоймами у виглядi озер-стариць має також i велику водоохоронну i наукову вартiсть.
Тут збереглася хохуля звячайна — надзвичайно рiдка нинi тваринка, вид якої занесений до мiжнародної Червоної книги. Росте на заповiдних землях i релiктовий вид папоротi — страусове перо - занесений до Червоної книги України.
На жаль, є i втрати. Так, з поверхнi тихоплинного Сейму майже зникла бiла лілія  — або латаття бiле - одна з найкрасивiших рослин наших мiсць. А ще ж недавно цих водяних квiтiв було багато i, приходячи рано-вранцi на озеро чи заплаву рiчки, можна  було спостерiгати незвичайну картину — появу лiлiй iз товщi води. З глибини починає  щось пiдiйматися i на поверхнi зявляється великий бутон. За кiлька хвилин він перетворюється на гарну бiлу квiтку. Поруч з’являється ще одна, потiм ще… Це дявовижна картина, адже бутони виринають на поверхнiсть води перед самим сходом сонця, а розпускаються, як тiльки сонячнi променi торкаються водяної гладi. Протягом дня вони радують очi вiдпочиваючих своєю цнотливою красою, а з заходом сонячного свiтила квiтки знову закриваються 1 бутони занурюються шд воду до наступного ранку. Нинi латаття бiле побачити на Сеймi нелегко. 1 не тому, що сонячиих днiв стало менше. Виннi у цьому егоїзм i байдужiсть любителiв екзотичних букетiв. Адже зiрвана квiтка гине, не надаючи життя майбутнiм поколiнням рослин.
У слов’янських народiв бiла лiлiя вважалася не лише красивою квiткою, а й дуже цiлющою рослиною, яку використовували також як оберiг. Тому називали одолiньтрава, вiрячи, що лiкує вiд багатьох хвороб, оберігає вiд численних бiд.
Вирушаючи у далеку дорогу, люди зашивали у мiшечки-ладанки листя i квiти латаття, твердо вiрячи, що воно врятує вiд хвороб i напастi, принесе удачу.
На превеликий жаль, ця чудодiйна квiтка у природi захистити себе не може. i не вона нас, а ми її оберiгати мусимо, повиннi ! Щоб не змiлiли душi, щоб не затьмарився розум у гонитвi за суєтним, не маємо права зрiкатись матерi-природи i не берегти її дiток малих.. Тiльки тодi ми матимемо эмогу рано-вранцi на поверхнi ще темної води спостерiгати бiлi зiронькяи мов широко розплющенi очi дитини, що вдивляється в прекрасний свiт природи.
Ще кiлька десятилiть тому славилися посеймськi лiси зарослями конвалiй. У мороцi листяного лiсу стояв солодко-духмяний присмак вiд моря тендiтно-нiжних, мов порцелянових, дзвiночкiв. Шкода, що бездумне вирубування  лiсiв, лихоманка весняних букетiв, безжалiсне витоптування лiсового грунту призвели до того, що конвалiя сьогоднi перебуває на гранi винищення.
На узлiссi соснового бору, що в Пiсках, вабить око чималенька дiлянка приглушено-рожевого тону. Це розквiтла запашна рослинка — чебрець звичайний. У народi її ще iменують богородичною травкою чи троїцьким зiллям. Це тому, що на свято Трiйцi кожна господиня намагалася услати пiдлогу в хатi чебрецем та явором, щоб вiдiгнати злих духiв вiд оселi. На жаль, сьогоднi її теж залишилося дуже мало у наших краях.
Якщо пройти вздовж лiсу далi, то лише у кiлъкох мiсцях можна побачити ці дузмяні квіти. Більше на території села ця рослинка не зустрічається. Знають люди про ці місця і з року в рік виривають рослину, бо цілющі властивості її відомі ще з часів Авіцени. І п’ють мої односельці

Подiбна доля спiткала i цмин пiсковий. Ранiше золотом мерехтiли на сонечку частi галянвинки у сосновому лiсi. Дзвiнкою радiстю наповнювало серце споглядання жорстких золотавих «купинок». Сьогоднi ж їх важко зустрiти у нашому лiсовому масивi. Це найболючішi питання культури побуту та вiдпочинку, якi породили екологiчнну проблему.
Красиве наше село, бо найрiднiше, бо тут коренi роду мого. І не тiльки мого... На теренах нашої сiльської ради вiдкрито 8 археологiчних пам’яток: поселення неолiту, бронзового вiку, раннього середнгьовiччя, курганний могильник.
Випадковий збiг обставин чи пам’ятнi знаки прийдешнім поколiнням дарує нам матiнка-природа, але бiля кожкого з цих мiсць б’є із землi джерельце кришталево чистої води.
               В народi ж iснують легенди: село Глушець виникло за часiв крiпацтва, коли вiд помiщикiв втiкали непокiрнi крiпаки i селились на берегах повноводного Сейму. Розкiшкi луки з високим соковитим рiзнотрав’ям, з багатими рибою заплавами давали можливiсть добре жити. Назна села походить вiд слова «глуш» - тобто густо заросле мiсце. Хотiлося б розповiсти iсторiю наших населених пунктiв ркмовакими рядками:
Над тихоплинною рiкою,
В безмежнiй величi лiсiв,
Слов’янин вмiлою рукою
Свiй перший курiнь тут возвiв.
Можливо, звався вiн байдура,
А може, ймення iншеє було

Вiкли зiтерли з пам’ятi похмуро все.
Та звалося Байдурiвським село.
Селились наші пращури на берегах рiчок,
Займалися скотарством та рибалили.
Здоровими ростили дiточок,
Хоча набiги половцiв, пожежi, повiнь бачили.
Росло i множилось село,
Ряснiло звабшiм посмiхом
Дiвчат-красунь. Цвiло зело.
А хлотщi будували поспiхом
З батьками разом вали укрiпнi,
Вежi, возводили монастирi,
Щоб восени, у лютому чи квiтнi
Спокійно жить могли старi й малi.
Змогли б повiдать нам через вiки
Спокiйний Сейм, журлива Вижлиця
Й безпечно-лагiдна Байдурiвка-рiка
Про сльози дiв i клятви молодця.
Про тих, хто винайшов гончарний круг,
Найпершi книги в монастир привiз,
Хто уквiтчав садами все навкруг,
Хто збудував в селi найперший перевiз.
Були свої художники i зодчi,
1 розписом iкон займалися свої  ж
Лиха ж напасть прийшла в край отчий,
Занiс, замiв усе піщаний той крутiж.
Засипало пiском Байдурiвку - рiку
I церкву з кладовищем, усе село.
Пішло у небуття. Як на вiку
Людськiм не раз уже було.
Над краєм тим пройшли вiки,
Пiском зрiвняло все i занесло.
Сухе лиш русло залишилось вiд рiки.
На пагорбах піщаних знову виросло село,
Але тепер воно вже звалося Піски.
           За легендами, село Байдурiвське виникло ще на зорi християнства. Але чи так звалося це перше поселення? Уламки глиняних ліпних прикрас, гончарних виробів говорять про те, що уже в VIIX ст. тут жили племена.  . Однак виникає питання, чому за даними перепису 1722 р. у с. Байдурiвському проживало лише 8 чоловiк? Можливо, це i є початок чернечого поселення, то як же звалося перше поселення?
          В архiвних документах Глушець вперше згадується 20 грудня 1640 року. Саме того дня «Григорiй-великий Трифонов з братами» купив село Глушець у поміщика Волинцева. А у звiтi за 1685 рiк перелiчуються 13 прізвищ: Кезiн, Чережков, Дашков i iншi.
         У 1722 роцi в селi працювала сукняна мануфактура  І. Дубровського.
         Дуже цiкавим є той факт, що село Глушець разом із Дякiвкою у першiй чвертi ХVIII ст. входило до Бiлопiльської сотнi Сумського полку. Цi населенi пункти позначенi на картi росiйського геодезиста Якова Ясенєва, складенiй 1725 року, яку розшукав краєзнавець О.М.Капiтоненко у Нацiональному архiвi Францiї i копiя якої зберiгається нинi у архiвi Фундацiї iм. Давида Бурлюка у Сумах. Згiдно з архiвними документами, датованими 1784 роком, до складу Глушецької волостi входило село Дякiвка з навколишніми хуторами Кошарний, Антонцiв, Попiв, Журбин та iн.
         Вiдповiдно до «Вiдомостей про помiщицькi маєтки» (1860 рiк) 20 душ крiпакiв села Бандурське (воно ж Глушець) належали помiщицi Марiї Іванiвнi Толстiй та 40 душ — Iллi Івановичу Головiну. До речi, уродженцем с.Пiски є Василь Iванович Головiн (1796- 1845)— призабутий нинi драматург, поет та перекладач, учасник Вiтчизняної вiйни 1812 року. У складi лейб-гвардiї драгунського полку вiн приймав участь у боях проти французiв, за що неодноразово нагороджувався. Зустрiчався 1822 р. з вiдомим актором М.С.Щепкiним на Iллiнському ярмарку у Ромнах, пiсля чого сприяв тому потрапити на московську сцену. У 1828-32 рр. Василь Iванович працював над iсторичним романом, який, як стверджується у деяких джерелах, на жаль, не закiнчив. Друкувався у перiодичних виданнях «Телескоп» та «Вiсник Європи».
          У 1832 р. В.I.Головiн був призначений почесним доглядачем Путивльського повiтового училища. Незадовго до смертi наш земляк написав оперу-водевiль ,,Трохим Єхремович Кадура”. Помер та похований у Пiсках, але могила його не збереглася.
           У 1862 роцi у с. Глушець налiчувалося 182 двори у яких мешкало 768 чоловiкiв та 788 жiнок.
           У 1902 роцi с. Глушець згадується як центр волостi, до якої вiдносилися с.Пiски та хутiр Округа.
            У 1905 роцi у селi вiдбулися заворушення селян.
Совєтську владу у селi встановлено у сiчнi 1918 року. Першим головою волвиконкому був Цибка Андрiй Тихонович. Партiйний осередок ВКП(б) було створено 1920 року, а комсомольський - 1922 р. Активним організатором комсомольського руху на селi був Серженко Конон Андрiйович. Першим пiонервожатим у с.Глушець працював Сiрик Дмитро Гнатович..
            У 1930-31рр. на території Глушецької сільради було створено три колгоспи – «Нове життя», «Шлях до соціалізму» і «Новий мир». Першими головами цих колективних господарств були Бойко Роман Андрійович, Лутаєнко Харитон Кирилович, Копилов Олександр Іванович.
             У той час до сiльради вiдносилися 610 дворiв, у яких проживало 2140 чоловiк населення.
           Займалися хлiборобством, землю обробляли кiньми, яких утримували 400 голiв. Двi початковi школи (у Пiсках та Глушцi), в яких працювало 3 вчителя i навчалося 120 учнiв. Загалом понад 60% населення було неграмотним.
Сiльську лiкарню обслуговував медперсонал з 5 осiб на чолi з фельдшером. Лiкарiв не було. До речi, i школа, i лiкарня, i сiльрада мiстилися у добротних цегляних будинках, єдиних на все село, якi ранiше належали братам Христофору та Олександру Михайловичам Галушкам. Нинi вiд них залишився нам у спадок також млин, збудований у 1931-32 рр.
          На пiдставi вiдомостей «Довiдкової книги про церкви, парафiї та прачети Курської єпархiї (1909 рiк) дерев’яна церква архангела Михаїла у с.Глушець була побудована у 1871 р., До її парафiї належали також с.Пiски та хутiр Бiликiв з 2218 парафiянами. На територiї приходу, який входив до 4 благочинного округу, функцiонували 2 земськi школи та школа грамоти. До причету церкви належали священки о.Василiй (В.П. Юницький), о.Михаїл (М.С.Ключарьов), диякон Іван Коренський та псаломщик Семен Соболєв. Священники мешкали у будинку, наданому їм сiльською громадою, мали 4 десятини присадимбної, 60 десятин польової та 6 десятин лугової землi.
Жаль, що церква проiснувала лише до початку 1930-х рокiв, доки iї не закрила совєтська влада. На момент закриття у нiй служили священники о. Василiй (Ревський) i о. Павло. За переказами, останнiй мав сина, надзвичайно здiбного до навчання хлопчину, який з вiдзнакою закiнчив 4 класи мiсцевої школи i бажав вчитися далi. Однак, як синовi священника, дверi навчальних закладiв для нього у той перiод буди закритi. Юнак не витримав такої несправедливостi i покiнчив життя самогубством, застрелившись з мисливськоiї рушницi.
Страшним був вiдчай о.Павла по смертi сина. Вiн почав ремствувати на Бога, у нестямi розбив хрест з образом Миколи Чудотворця — святий оберiг, що стояв на перехрестi дорiг при в’їздi до Глушця.
Коли церкву закрили, священникiв iз села вислали i їх подальша доля достеменно невiдома. З храму повиносили всi iкони, побили їх i попалили на церковному подвiр’ї. Тих парафiян, якi намагалися врятувати святi образи i iншi культовi речi, безбожники нещадно били. Особливо лютував, Іван Дерев’янко, який не тiльки приймав активну участь у погромi церкви, але й удома познiмав всi iкони i  знищив їх. Дружину ж та дiтей, якi намагалися обороняти святi образи, вигнав з хати i вони кiлька днiв були вимушенi переховуватися у сусiдiв. Та невдовзi звершилася кара Божа: за нечуване зухвальство Іван втратив розум.
У 1933 році продовжилася руйнацiя церкви шляхом зняття дзвонiв. Сiльські старожили пригадуютъ, що не обiйшлося без жертв. Парафiяни зiбралися пiд стiнами храму i вмовляв комсомольську молодь не робити зла, не руйнувати святиню. Але тi не збиралися відступати вiд установок компартiї. Один з активiстiв, глузуючи з вiруючих, сказав: «Дивіться, зараз залiзу на дзвiницю, знiму дзвона i нiчого менi ваш Бог не зробить».
         Залізти вiн залiз, але зiрвався, впав на землю i розбився насмерть. Пiсля цього трагiчного випадку навiтъ смiливцi боялися підійматися на дзвiницю. Проте згодом на прохання сiльради приїхали вiйськовi i завершили руйнацiю культової споруди, перетворивши храм на стайню, а потiм — комору.
         А десь у 1950-х роках колишнюю церкву переобладнали пiд сiльський клуб. Нинi у цiй будiвлi мiститься Будинок культури.
Голодомор 1932-33 рокiв забрав майже третину людностi села. Так, згiдно з вiдомостями, що чудом збереглися у районному архiвi, лише за чотири мiсяцi 1933 р. в селi
померло вiд голоду 201 чоловiк, з яких лише 136 поставлено дiагноз «бiлковий набряк». Загалом же вiд голоду у 1932-33 рр., як встаяовлено документально, померло 1167 пiскiвчан.
                 В тi тяжкi часи в їжу йшло все: лобода, крапива, гнила картопля, мерзлi буряки, лепеха тощо. Їли навiть котiв i собак. Молодь йшла на заробiтки до економії (так по- старому називали вiддiлок радгоспу), де давали баланду i щось подібне до хліба з домішками тирси.
               Головою колгоспу на той час був Роман Бойко. Нині важко дати йому вичерпну характеристику. Але те, що він був жорстокою людиною – це однозначно. Бо саме він
далекого 1933 року віддав розпорядження звозити до ями як мертвих односельчан, так і напівживих. Мовляв, «там дiйдуть»... Так буво з Чемановою Олександрою. До їхнього двору похоронна команда пiд’їхала з пiдводою, вщерть заповненою трупами померлих від голоду. Зайшли до хати, а там дiвчинаа геть розпухла. Вже й говорити не може, але при свiдомостi. Чує команду i її грузити на пiдводу, щоб не гнати зайвий раз коней. Вона силкується щось сказати, однак голос ледь проривається. Не чують, не хочутъ чути... Кинули її на самiсiнький верх. Плаче дiвчина, матiнку Божу благає допомогти, а сама потихеньку з останнiх сил намагається зсунутися з возу. Аж на вибоїнi воза підкинуло, то дiвчина й випала з нього. А щоб не помiтили їздовi, поповзла до канави. Пiзно ввечерi доповзла вона до хати далеких родичiв. Тi пiдгодували iї трiшки. Потiм пiшла працювати в «економiю». Так i вижила людина.
            24 листопада 2007 року у нашому селi вiдкрито Меморiал пам’ятi жертв голодомору, який постав на місцi масового поховання замордованих штучним голодом моїх односельцiв, яких звозили сюди возами i складали у яму колишнього бджiльника, ледь притрушуючи землею. Автором Меморiалу є наш земляк митець Микола Михайлович Бондаренко з с. Успенка, вiдомий в Українi та поза iї межами дослiдник Голодомору. За свiй дослiдницький та мистецький труд вiн нещодавно був нагороджений орденом ,,За заслуги” III ст.
            А вiдомий у районi та областi кiномитець, фундатор та довголiтнiй керiвник кiно телестудi ,,Буринь” Анатолiй Дмитрович Заступ створив фільм про голод у Пiсках, який на обласному конкурсi був вiдзначений дипломом.
Не оминули наше село i репресiї сталiнського режиму. Селян-одноосiбникiв, якi не бажали вступати до колгоспу, розкуркулювали та висилали на Пiвнiч. Так, 24.09.1933 р. був заарештований уродженець с.Пiски Пiдгайний Іван Федорович, 1909 р.н., селянин - одноосiбник, який, потрапивши до категорiї куркулiв, особливою нарадою при Колегiї ДПУ УРСР був висланий на 3 роки умовно до Пiвнiчного краю.
           У1937 р. колективне господарство «Шлях до соцiалiзму» було перейменовано в колгосп «Шлях до комунiзму». А 1950 р. всi три колгоспи об’єдналися в один пiд назвою «Шлях до комунiзму».
З вибухом Другої свiтової вiйни на її фронтах перебувало 411 односельцiв. З них 187 були нагородженi орденами i медалями, 354 не повернулися з поля бою, у тому числi
210 пропали безвiсти.
Лихi часи були пiд час нiмецької окупацiї села. Окупанти та їх поплiчники-полiцаї лютували — розстрiлювали за порушення комендантського часу, прослуховування радiопередач з Москви, розповсюдження зведень «Совинформбюро», зв’язок з партизанами, невиконання вказiвок нової влади.
            Ось яку розповiдь про перiод окупацiї довелося почути з вуст Ткач Клавдiї Петрiвни. Її мама Єлизавета Олександрiвна Гасевська до вiйни працювала завiдувачкою садком-яслами, якi за нiмецької окупацiї були закритi. Якось рано-вранцi 9 березяя 1942 року у вiкно її оселi хтось постукав. Як з’ясувалося, це були радянськi парашутисти з розвiдувально-диверсiйної групи, якi вночi десантувалися бiля села. Страшно стало господинi, адже у селi були нiмцi. Але ж просилися на постiй свої люди. Їх було п’ятеро. І Єлисавета Олександрівна впустила їх, нагодувала, відігріла на печі. Коли розвиднілось, двоє з групи пішли провідати сусідів і згодом повернулися. Господиня після сніданку пішла на роботу до общини, бо тоді молотили хліб для німців у колгоспному дворі. Незабаром на тік до неї приїхали глушецькяй та пiскiвський старости i почали допитуватися: «Якi в тебе гостi вдома? Кого ти переховуєш?»
            Є.О.Гасевська не зiзналась, що впустила парашутистiв, i сказала, що коли вона йшла на роботу, вдома у неї гостей нiякяи не було. Для продовження допиту їi забрали до сiльської управи. А розвiдники, дiзнавшись, що скоро до будинку господинi прибудуть нiмцi, вирiшили залишити село i пiшли через рiчку до партизанiв. В бiй з нiмцями вони не захотiли вступати, щоб не наражати на небезпеку господарiв оселi, адже нiмцi могли їх знищити за надання допомоги супротивнику, а то й спалити село.
            На жаль, iмена розвiдникiв залишились невiдомими, як і те, чи знайшли вони партизанiв або повернулися через лiнiю фронту до своїх. Єлисавету Олександрiвну ж протримали в управi цiлий тиждень, двiчi на день робили допити i били шомполами, ногами, душили. Потiм повезли до Ворожби на страту за те, що не повiдомила старосту про парашутистiв. Проте там не стратили i сказали, що повiсять вдома, у рiдному селi, для залякування населення. Але цю екзекуцiю не вдалося реалiзувати, бо з Бiлопiлля приїхав слiдчий, який провiв слiдство без звинувачувального ухилу i пiсля двох допитiв вiдпустив жiнку додому. Подейкували, що вiн був зв’язаний з партизанами чи пiдпiллям.
            Єлизавета Олександрiвна в результатi допитiв втратила здоров’я, у неї розвинулася серцева хвороба. Однак iї героїчний вчинок не бул забутий. До 20-лiття Перемоги у 1965 роцi Є.О.Гасевська була нагороджена медаллю «За вiдвагу».
             Через 34 роки пiсля того пам’ятного березневого дня 1942 року до неї надiйшов лист вiд Коренєва Петра Івановича, уродженця Курщини, який входив до розвiдувально - диверсiйної групи, члени якої були випускниками 47-ї диверсiйної спецшколи. Вiн подякував Є.О.Гасевськiй за надану допомогу та стисло повiдомив про склад та дiї його групи, яка потiм успiшно здiйснювала диверсiї на залiзничних шляхах.
              Близько 270 юнакiв та дiвчат було примусово вивезено з Пiсок та Глушця до Нiмеччини та Австрiї на каторжну працю. У квiтнi 1943 року ця доля спiткала багатьох молодих дiвчат та хлопцiв. Серед них Вiру Артемiвну Тарамак та iї сусiда Карпенка Васю.
              Вервечкою тягнуться пiдводи, скриплять колеса по розбитiй дорозi, страх перед незвiданим майбутнiм на чужинi стискає лещатами серце, вичавлює скупу сльозу.
У Ворожбi їх загнали до лiсяної клунi. Ожили хлопцi, вже згуртувались, про щось шепочуться. Виявляється, вирiшили вночi втiкати. Та не судилося. Через пiвгодини всiх загнали пiд посиленою охороною до вагонів-теплушок...
              Стукотять колеса, відмiрюють печаль та розлуку на довгi-довгi лiта, а кому — i смерть. Так, пiскiвчанка Бережна Марiя пiсля перемоги не повернулася до рідного села, бо загинула в далекiй Нiмеччинi у тяжкiй неволi.
                В.Карпенко не наважився повертатися додому, де на нього чекали сталiнськi табори. Виїхав на постiйне життя до Великої Британiї, там пустив корiння. Дiтей своїх назвав рiдними iменами: Зiна та Іван. Але понад пiвстолiття линув на береги незабутнього Сейму, до рiдної оселi. Лише у серпнi 1994 року, пiсля того, як Україна стала незалежною, спромігся здiйснити поїздку на батькiвщину. При зустрiчi з односельцями не соромився слiз по тих, хто полiг на фронтi,  помер вiд ран, спочив вiчним сном на чужині.
               Пiд час окупацiї на територiї Глушецької сiльради було розстрiляно та закатовано 4 жителiв, спалено 5 хат. Територiя сiльської ради була визволена вiд нiмецьких окупантiв 3 вересня 1943 року.
               На фронтах другої свiтової вiйни перебувало 411 наших односельцiв, 187 з яких нагородженi орденами i медалями, а 243 полягли смертю хоробрих, 354 — не повернулися з поля бою, з яких 210 пропали безвiсти.
У 1957 р. споруджено пам’ятник воїнам, якi полягли, визволяючи наше село. Це І.Є.Гранкін, М.Г.Бруквiн, i.А.Перевезенцев, Г.А.Разуваєв, С.М.Червяков,
І.І.Митрохiн , Зубакiн В.Г., Дмитрієв П.П., Фазилов М.
           У 1960-х рр. у Глушцi побудовано цегельний завод. На жаль, сьогоднi вiд нього не залишилося i слiду. За пiслявоєнний перiод побудовано колгоспниками 530 будинкiв з цегли, з вогнетривкою покрiвлею.
            У 1970-х рр.. село було перейменовано у Пiски. За даними на 1976 р. на територiї сільради нараховувалося 790 господарств з населенням 2118 чол. У колгоспі малося:
тракторів — 34, комбайнів — 8, автомобiлiв — 15. Середній валовий збiр зерна з 1 га становив 30,2 ц, цукрових буряків – 319ц, картоплі – 159ц, овочів – 199ц. Надої молока на фуражну корову становила 2700 – 2800 кг.
             За досягнення високих успіхів у виконанні взятих соціалістичних зобов’язань 123 трудівники села нагороджені орденами і медалями. Серед них: бригадир тракторної бригади №1 Калмиков Павло Омелянович  — орденом Леніна; бригадир тракторної бригади  №2 Сiрик Микола Сергійович, ланкова Цуканова Галина Омелянiвна, доярка Ковтун Надiя Лаврентiївна, тракторист Смiюн Микола Миколайович — нагородженi орденом Трудового Червоного Прапора.
            3 1 вересяя 1977 р.учнi у кiлькостi 360 чол. почали навчатися у новому примiщеннi середньої школи, вчительський колектив якої складав 34 спецiалiсти з вищою та середньою-спецiалъною освiтою.
            В селi було 5 магазинiв, майстерня побутового обслуговування, дитячий садок, дiльнична лiкарня на 25 лiжок. Хворих обслуговували 12 медпрацiвникiв та 2 лiкаря.
Функцiонували сiльський Будинок культури i клуб, двi бiблiотеки, ветеринарна дiльниця, аптека, поштове вiддiлення зв’язку. У власностi селян малося 6 легковикiв, 25 мотоциклiв, 500 телевiзорiв.
         У 1990-х рр. автомобiльний парк колгоспу налiчував 45 автомашин. Нинi до Пiскiвської сiльради фактично входять два населенi пункти: Пiски (Пiски +Глушець) — 509 дворiв з населенням 1218 чоловiк та Новий Мир - 21 двiр з 34 жителями. В селi є школа, лiкарня, два державнi магазини, млин, агрофiрма,6 фермерських господарств, ТОВ «Пiски».
            Не обдiлений наш Посеймський край i талантами. 10 травня 1937 року у Глушцi народився поет, прозаїк, лауреат лiтературних премій Сергiй Михайлович Суша, який цього року вiдзначив 70-лiття. Не з книжок дiзнався вiн, що таке фiзична праця. З дванадцяти лiт пас корiв та коней, коноводив. Пiсля закiнчення у 1955 роцi Глушецької середньої школи, втiкаючи вiд «щасливого колгоспного життя», з тридцятьма карбованцями у кишенi та лантухом цибулi поїхав до Москви. Працював землекопом, слюсарем, електриком. Служив у збройних силах. Вiдвiдував столичнi лiтературнi об’єднання. На початку 1970-х рокiв працював у вiддiлi iнформацiї «Мiнгазпрому» СРСР, часто виїздив на траси трубопроводiв Сибiру i Середньої Азi, що давало можливiсть спiлкування з цiкавими людьми.
            У 1974 роцi закiнчив Лiтературний iнститут iм.М.Горького. Протягом кiлькох рокiв був редактором поважних московських видавництв «Современник» та «Советский писатель». Нинi є редактором-консультантом мiжнародного журналу «Форум». 3 1978 р. — член Спiлки письменникiв СРСР (нинi СП РФ). Автор низки перекладiв, поетичних збiрок «На абордаж» (1990), «Прием парадокса» (1991), «В петле Иуды» (2000), роману «Скарабей» (1 книга -2005, II книга — 2006). )Живе у Москвi та наразi працює над третьою книгою «Скарабея».
            Душа його лiричного героя повна щирої тривоги та болю за рiдну землю, природу i людину. Ось фрагмент з поеми «Сказ о молоте», присвяченiй батьковi-ковалевi, який був репресований i роки поневiрявся у сталiнських таборах:

Десятый год мы гнём подковы,
Над горном вьется едкий дым....
О, молот мой
Полупудовий,
Давай с тобой поговорим.
Давай в последний раз ударим
По наковальне,
По стальной,
И от кузнечной горькой гари
Уйду я к гари фронтовой...

Уйду туда, куда прикажут —
Хоть с вещмешком, хоть налегке.
Земля родимая подскажет,
Где брод, где омуты в реке...
И верю я, что недалече
Людским страданиям конец.
Вернусь! И вновь железной речью
Разбудим на заре Глушец.

Дещо з сумом згадує поет свої рiднi терени та село, де народився, у вiршi «Земелька»:

Гуляет ветер, пьяный встельку,
И обрывает якоря...
Овраги, горы и долины —
Ковыль, ромашка и чабрец...
В семнадцать - утром я покинул
Село, с названием Глушец.

           Згадує добрим словом i колишнього односельця у своїй поезiї «Иван Булат»:

Он от рожденья глух н нем,
В скупых движеньях —
Угловат.
Добряк,
Не споривший ни с кем,
Живет в селе Иван Булат.
К его глазам прирос испуг.
Застыла грусть в узлах морщин
Ведь даже пёс имеет слух
И может лаять,
Сукин сын.

Лишь он,
Вступая в разговор,
Гоняет молча желваки.
Посмотрит на друзей в упор,
Слова вливая в жест руки:
- Дела-то как?
- Дела —лады! —
И вновь дорогою своей,
Росу сшибая с лебеды,
Уйдет в шалаш для сторожей

А к вечеру,
Со всех сторон
Нагрянут дети на бахни,
Вспугнёт их для порядка он,
И- розлетяться,
Как грачи!..
Врезаясь в бронзовый закат,
За карапузом
Карапуз…
Но, как и раньше, им Булат
На стёжку выкатит арбуз.
      Молодшому братовi, який живе у Буринi, поет присвятив вiрша «Брату Владимиру», у якому наголошує на негативних реалiях сучасного буття в Росiї:
………………………………....
Развал и разгром, и розруха…
Довольны одни «караси».
Такая братуха,
Житуха
На благословенной Руси.

            Хотiлося б також розповiсти про поетесу Нiну Виноградську, яка нинi мешкає у Харковi, але шкiльнi її роки пройшли у Пiсках. Жила нона на наймальовничішiй вулицi села — Спасiвцi. Прямо перед оселею — зелений луг, що тихо сповзає до старої, стомленої лiтами рiчечки Вижлицi. На жаль, столiття людської байдужостi замулили iї, забур’янили i перетворили майже на мілку канаву, де завжди тепла вода. Малюки залюбки бовтаються в нiй вiд раннього лiта до пiзньої осенi. Там вчились плавати i сестри Манько (таке дiвоче прiзвище Нiни Виноградської).
            А за городом — широкi лани. Переливається, дзвенить колосом хлiбна нива i манить у незвiдану далеку блакить волошками в житi. Потiм, коли навчалася в iнститутi, коли працювала в мiстi, поставало увi снi село рiдне то паводкові пори, коли до щему в очах намагалася розгледiти «свiй» кораблик зi «своїм» капiтаном Греєм, чи травневої пори, коли у черемхово-духмянiм сум’яттi ошалiло витьохкує соловей. А на паперi оживали рядки:
Розцвiтає черешня у нашiм саду,
Бiлим цвiтом траву навкруги засипас.
Я думками до мами прилину, прийду,
I її у весняному сяйвi згадаю.

Сяде рiдна пiд черешню оту,
Ляжуть руки iї на худенькi колiна.
Зiме болi й жалi, і душевну сльоту
I думками до дiток, онукiв полине.

Ми розбiглись усi по далеких свiтах,
I шлемо їй листи, а часом — телеграми.
Із черешнi в саду бiлий цвiт обліта
А пелюстки, як діти, злетілись до мами.

Або:

Травневий вечiр спiває люлі
Гойдає зорi в м’якiй iмлi.
Чиїсь рахує лiта зозуля,
А в них любові, а в них жалi.
I сиплють вишнi легкi пелюстки,
Неначе казка весняний сад.
Земля вдягнула вечiрню хустку,
На ній i мiсяць, і зорепад.

            А ще вражає в поезiї Н.Виноградської постiйний пошук iстини буття. Якою непiдробною вiдвертiстю звучать рядки про непередбачуванiсть долi, про iндивiдувальну особливiсть кожної життєвої дороги:

У кожного свій свiт, своє життя,
Своя дорога i своя оселя.
I висота своя i небуття,
Комусь - до неба, а комусь — до стелi.
Біжу назустрiч вітру i тобi
I холоду від радостi не чую.
 Скажи мені любов моя, в журбi
Чи в щастi наша доля заночує?
I як навiк зєднати два свiти,
Щоб у розлуці бути найвiрнiшим,
Щоб поряд до останнього iти?
Скажи, життя, скажи менi скорiше.

Та через якi б печалi та тривоги, болi i втрати не пройшла лiрична героїня Н.Виноградської, вона сповнена життєдайного тепла i любовi, милосердя. Вдумаємося у рядки:

Згадалося прожите, пережите
Любовi спiви, свiтлих днiв потiк.
У засiки засипане все жито,
I не страшний занесений батiг.
Стекло, зболiло.. Грози, перевесла...
Та є любов, що робить з ночi день.
Хай зими будуть людям наче весни,
Що сонцем линуть до моїх грудей.

            Пише вiршi Нiна Виноградська ще з шкiльної лави, та, на жаль, перша її збірка поезiй побачила свiт лише 2001 року. А ще панi Нiна має чудовий голос i разом з
В.Шаровською та А.Конъковим несе до людей не лише українську поезiю, але й українську пiсню. I не тiльки на рiднiй землi, але й поза її межами.
            Так, презентацiя її поетичної збiрки «А зорi пахнуть полином» i творчий вечiр поетеси з Посейм’я пройшли не лише у Харковi, але й у деяких мiстах Росiї. Нiна спiльно з колективом театру «Зорепад» гастролює у позаробочий час по Слобожанщині, проводить творчi зустрiчi, готує до видання чергову збiрку, у якiй багато поезiй присвячено рiдному мальовничому Посеймському краю.
            Як вiдомо, Сейм бере початок у сусiднiй Курськiй областi Росiї. То ж не дивно, що його чарівну красу оспiвували i оспівуютъ i росiйськi поети. Ось як, наприклад, змальовує його у своєму вiршi ,,Сейм-река” уродженець м. Льгова поет Микола Миколаєвич Асєєв
(1889-1963):

Хороша наша Сейм-река
Хоть она не Ока и не Волга
Но по зарослям ивняка
Соловьи гремят без умолка...

            Знаємо, що за життя вiн товаришував з вiдомим футуристом свiтової слави Давидом Бурлюком — уродженцем Лебединщини.
            Не можу не згадати з глибокою вдячнiстю свою вчителъку Євдокiю Якимiвну. Лиш тiльки зажеврiє небосхил i сонце схилиться до обрiю, чеберяю до сусiднього двору. Там затишно, спокiйно, мов у раю. Попiд вiкнами мальви, на подвiр’ї — айстри, тягнуться у височiнь самозакоханi майори, п’ялить духмяно «нiчна красуня», через паркан пнеться кручений панич. А з притемнених закуткiв виглядають жовтавi та фiолетовi пiвники.
Квiти скрiзь, куди не кинеш оком: на подвiр’ї, на городi, на вулицi.
            Годинами можна спостерiгати, як цi квiти оживають. Пензель моєї сивочолої порадницi, сусiдки-вчительки, - нiби чарiвний. Коли сум огорне дитячу душу за ненею, яку зовсiм не пам’ятаю, коли стане невимовно гiрко в батькiвськiй оселi, де за всiма твоїми рухами стежить неусипне око мачухи, прямую до Євдокiї Якимівни.
Все її єство випромiнює доброту. Вона нiколи нiчого не розпитує, нiкого не сварить. Сама її присутнiсть заспокоює, умиротворює мою душу. Майже щовечора я ховаюсь у цiй кiмнатi i ми працюємо: я читаю, а Євдокiя Якимiвна малює або ж вишиває.
            Iнколи я ловлю на собi її погляд. Нiколи бiльше не зустрiчала таких очей — чистих, нiжних i водночас сумних-сумних. Дивно, нiколи не звертала уваги на їхнiй колiр, якими воли були: блакитними, сiрими чи карими? Не суттєво! Пам’ятаю їхню доброту i глибину. А ще я була певна, що вчителька вiдчуває моє серце, вмiє читати в ньому найпотаємнiше i, як алгел-охоронець, спроможна застерегти вiд помилки.
Пригадую 1970-й рiк. У мене вже пiвторарiчний син, i я погодилася на певний час залишити його у батькiв. Як про це дiзналася Євдокiя Якимiвна, не здогадуюсь i сьогоднi. Але за кiлька годин до нашого з чоловiком вiд’їзду в Крим пiдходить моя сивочола порадниця i каже: «Тоню, не залишай дитину, не рви серце своє розлукою. То найтяжче з випробувань на Землi».
            Її дiти виросли, розлетiлися i жила вона в самотi. Сум струменiв з її очей ще бiльше. А постава все та ж велична i горда. Не знала я, що це останя наша зустрiч. Та оте її «Не рви своє серце розлукою з сином» не раз допомагало менi в життi. І зараз, коли я дивлюся на квiти, подумки кажу: «Хай святиться iм’я Ваше, моя незабутня ВЧИТЕЛЬКО!»

Антонiна Петрiвна Коров’яковська
краєзнавець, с.Піски

Підготував до публікації Олександр Капітоненко
м. Суми

4.04.2011 р.

1 комментарий:

  1. Читала и перечитывала эту статью несколько раз. Красивый колоритный язык, интересные факты о селе и его людях. Читаешь и представляешь это село, тем более что приходилось там бывать и видеть его. И так жалко, что нету фотографий. Я думаю, что это можно поправить, не так ли? Тем более я видела многие фотографии реки Сейм у автора...

    ОтветитьУдалить