Микола Андрійович Муравйов-Апостол – онук Володимира Володимировича та Надії Федорівни Муравйових-Апостолів - колишніх володарів маєтку „Леонтіївський” на Буринщині. Народився у травні 1947 року у Лондоні, Велика Британія. Після навчання у приватних школах США студіював науки на політологічному факультеті університету штату Небраска. Після отримання вищої освіти закінчив Вищі курси з управління бізнесом у коледжі Чикагського університету. Пройшов військову службу у Військово-повітряних силах США. Ветеран в’єтнамської війни. Удостоєний низки військових відзнак, у тому числі нагороджений медаллю „За заслуги”.
Як перекладач, був піонером у розробці персональних комп’ютерів та малогабаритних калькуляторів. Пізніше був визнаний також як один з перших творців цивільної авіації. Прийняв участь і у заснуванні кількох компаній та фундації, які зробили помітний внесок у галузь переробки пластикового сміття та старих автомобільних шин.
У середині 1980-х Микола Андрійович поїхав до Ель-Сальвадору у якості представника відомої аудиторської компанії „Артур Янг”, де очолював низку різноманітних проектів з розвитку. Пізніше працював у Агентстві з міжнародного розвитку (US AID), здійснюючи впровадження та контроль трансферної програми на мільярди доларів, котрі були взяті як взірці для всесвітнього використання.
У 1986 році на запрошення тодішнього президента Дуарте, Микола Андрійович організовував операцію з відбудови економіки після руйнівного землетрусу. Під час останніх воєнних років, яка йшла у цій країні, служив як старший виконавчий дорадник президента з координації мирних ініціатив.
Одним з його визначних досягнень, яким можна гордитися, була заснована ним програма з надання допомоги особам, які втратили кінцівки внаслідок підривання на протипіхотних мінах.
Наразі Микола Андрійович живе з дружиною Жанеттою Баїнгтон на своєму ранчо у містечку Палм-Сіті, що у американському штаті Флорида. Дружина, ветеринар за фахом, очолює Фундацію з захисту та спасіння рідких видів папуг.
Пан Муравйов-Апостол володіє кількома мовами, має ліцензію комерційного пілота, часто виступає з публікаціями у пресі. Він є автором кількох поем та книг, активно займається дослідженням свого родоводу як по чоловічій, так і по жіночій лініях.
Так, наприкінці 2007 року у американському видавництві „Бук Сердж Паблішинг” вийшла друком його нова англомовна книга “For Better - for Worse” („На біду та радість”). Вона присвячена дідусеві автора – знаному російському дипломату Володимиру Володимировичу Муравйову-Апостолу-Короб”їну (1864-1937) та бабусі Надії Федорівні Терещенко (1887-1967), які до Жовтневої революції 1917 року володіли маєтком у с.Леонтіївка (нині Буринського району Сумської області). У ній на основі щоденникових записів Володимира Володимировича відтворено хронологію життя родини, цікаві випадки та події, очевидцями та учасниками яких вони були.
У розділі „Наше маловідоме минуле” ось як розповідається про історію будівництва храму - пам’ятника у селі Слобода:
„На початку вересня 1911 року ми вирушили до Києва, щоб прийняти участь у низці торжеств, приурочених до перебування там імператора Миколи ІІ та його родини. 12 вересня я був прийнятий тодішнім прем’єр-міністром П.А.Столипіним, якому презентував план спорудження церкви у нашому селі Попова Слобода на честь 300-річного ювілею правління дому Романових. План був охоче прийнятий і визнаний доречним, позаяк південна частина Курської губернії у 1905 році стала таким собі революційним центром, адже у недалекому Конотопі було навіть проголошено республіку на чолі з президентом єврейського походження.
Я дійшов висновку, що найкращим контрзаходом проти росту революційних настроїв було б будівництво церкви з метою увіковічення 300-літнього ювілею Романових.
Петро Аркадійович Столипін був дуже зацікавлений проектом і повністю його підтримав. Навіть запропонував, щоб він був реалізований якомога швидше. Так і сталося. Ми заклали наріжний камінь вже у жовтні того ж року.
Однак, цьому передувала надзвичайна подія. А 14 вересня у Київській опері була влаштована велика вистава, під час якої презентована опера Глінки „Життя за царя”. Наша ложа була якраз навпроти імператорської. У ній ми сиділи поряд з княгинею Радзівіл та подружжям князів Барятинських. Під час антракту раптом почули постріл, який, як нам здалося, пролунав на сцені за завісою, що якраз опускалася.
Потім ми помітили сутичку, яка виникла у першому ряді, побачили Столипіна, який. встаючи, несподівано повернувся у бік царської ложі і перехрестив його. Здалося, що він якось неприродно осів у крісло, а люди схилилися над ним. В той же час ми побачили чоловіка, який біг поміж рядами, намагаючись досягти виходу, аби змішатися з натовпом. Під час загальної паніки чулися викрики та лунали звуки ударів театральних біноклів, що падали з верхніх балконів. За кілька секунд вся публіка підхопилася як одна особа і почала голосно співати „Боже, бережи царя”. Ніхто не зможе описати почуття тих кількох хвилин.
Не зважаючи на цю надзвичайну подію, подорож імператора до м. Овруча не була відмінена і ми мали наступного ранку о 6 годині вирушати до міста, щоб зустріти там царя та супроводжувати його до щойно побудованого кафедрального собору св. Василя. Проте, наступні дні були затьмарені безнадійним станом здоров’я Столипіна та потім і його смертю. Прикро, що цій великій людини не судилося завершити розпочату роботу, яка б могла врятувати Росію від революції та привести до щасливішої долі.
У жовтні ми замурували наріжний камінь до фундаменту запланованого собору. У березні 1912 року мені дозволили аудієнцію з імператором, на якій я презентував монарху невеличку модель собору та довів до відома плани щодо будівництва, звернувши увагу на великий розмір (будівля мала вміщати 2 тис. парафіян), та повідомив, що освячення нової сакральної споруди має відбутися у вересні 1913 року.
Почувши про цю дату, імператор поглянув на мене дещо здивовано і запитав: „Як ви можете сподіватися закінчити спорудження такої великої будівлі за півтора роки?”
- Ваша величність, я бачу лише одну можливість здійснити це – залишитися вільним та не зв’язаним з жодним із міністерств.
Цар розсміявся і пообіцяв свою допомогу. І почав з того, що дав згоду на те, щоб його брат великий князь Михайло Олександрович Романов став почесним головою організаційного комітету. Я також був щасливий отримати згоду від всіх інших членів царської родини, кожен з якої пообіцяв щось подарувати новоспоруджуваній Романівській церкві. Ідея будівництва ювілейної церкви, здавалось, зацікавила кожного. Так, імператриця Олександра Федорівна подарувала поховальну ікону, а церковну біблію – імператриця Марія Федорівна. Великий князь Костянтин презентував оклад для хоральної ікони, а великий князь Микола – церковний посуд. Вівтарний світильник – великий князь Кирило, дарохранительницю - великий князь Павло. Сам імператор пожертвував 10 тис. рублів із власного гаманця.
Щодо дня відкриття урядовці прийняли постанову про забезпечення необхідного правопорядку, виконання якої, як зазвичай, поклали на місцеву поліцію. Але місцеві селяни зберегли недобру пам’ять щодо поведінки поліцейських під час революції 1905 року, тому благали нас зробити все можливе, щоб отримати дозвіл проводити заходи без участі поліції і надати їм повноваження здійснювати все самим у цей знаменний день.
Всю ніч ми з дружиною обговорювали це жагуче питання., позаяк були свідомі того, яку відповідальність беремо на себе. До того ж ми хотіли, щоб урочисте освячення стало днем радості, днем, який би все населення запам’ятало назавжди.
Нам не хотілося, щоб це рішення помішало святу, тому я поїхав до губернатора у Курськ пояснити, чому селяни просять взяти на себе зобов’язання з організації та підтримання правопорядку і пообіцяти взяти на себе повну відповідальність.
Як і було заплановано, освячення нашого меморіального собору відбулося 17 вересня 1913 року за участі представника імператора князя Фелікса Юсупова, обер-прокурора священного синоду Володимира Карловича Саблера, архієпископа Курського Тихона (Миколи Василевського) та виконуючого обов’язки Курського губернатора графа Петра Васильовича Гендрікова.
Виконавши наше найголовніше завдання, ми поїхали до Києва, де провели решту осені, живучи у будинку моєї тещі, повному щасливих спогадів моєї дружини про проведене там дитинство. Ми були раді побачитися зі старими київськими друзями та дуже багато прийняли їх у славному місті – південній столиці, де Федір Трепов був генерал-губернатором, а князь Куракін – маршалком дворянства.
Я також мав використати деякий час на нагляд за власністю моєї дружини у селі Мартинівка Канівського повіту на Київщині (нині Канівського району Черкаської області – авт.), де тоді перебудовувався цукровий завод.
1-го жовтня 1913 року моя дружина з двома дітьми виїхала з Росії до Парижу, де ми провели останні місяці року, навіть не думаючи, що наступний рік відкриє новий розділ історії і що ми ніколи більше не повернемось до нашої любої батьківщини, щоб продовжити розпочату роботу”.
Треба зазначити, що на церковній споруді було встановлено меморіальну дошку, яка мала засвідчити імена тих осіб, які прийняли активну участь у спорудженні храма-пам’ятника. На ній було викарбовано російською мовою такий текст:
„Сей храм основан в с.Поповой Слободе во имя Св. Троицы Св.Великому Надежды и Св.Михаила в память 300-летия царствования Дома Романових в благополучие царствования Государя Імператора Николая II Александровича.
Заложен 17 октября 1911 г. Выстроен по проекту и под техническим надзором Епархиального архитектора инж. А.А.Розанова.
Освящен 17 сентября 1913 г. Высокопреосвященным Стефаном Архиепископом курским и Обоянским при настоятеле о.Петре Вознесенськом, священнике О.Н.Запольском, дияконе Стороженко.
Строительный комитет состоял под почетным председательством Е.И.В. Великого Князя Михаила Александровича, председательством камергера Высочайшего Двора д.с.с. В.В.Муравьева-Апостола-Коробьина и из членов его камер-юнкера В.В.Павлова, генерал-майора И.В.Павлова, благочинного о.Григория Никольского, казначея А.П.Прудникова, Л.И.Курдюмова, В.П.Курдюмова, А.В.Бабицкого и крестьян: И.Л.Стеба, С.К.Пылютина, И.Мухина, П.Г.Бондаренко, Ф.Д.Белоножко, Р.Г.Михайличенко, В.И.Коваленко, Н.Е.Баран, Ф.Г.Гудименко, Е.С.Жука”.
Олександр Капітоненко
краєзнавець, м. Суми
Олена Сіліверстова
вчитель історії, с. Слобода
Очень интересно. Жаль, что нету иллюстраций или фотографий.
ОтветитьУдалить